Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви, з церкви – обідати; після обіда – полягають одпочити… А тут – дивись: Івась або Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.

      – Піди, Івасю, піди гратися, – каже мати, – поки тато задрімає…

      – Ді-ма-є… ма… – лепече дитина.

      А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії й серцем радіє…

      Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову – скоса поглядає на дитину.

      – Бач, бач! розбудив батька, – каже мати, – не дав спочити…

      – Бу-див… ци-ти… – одно лепече дитина.

      – А батько візьме прута, та – аж-аж-аж-а!

      Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.

      – Жа-жа!.. жа-жа! – промовило й собі за матір’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.

      – Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постій: я тебе закину, – обізвався він; підвівся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка…

      – Нічого я б у світі не хотів, – шептав він серед таких думок, – тільки б хату теплу, жінку любку та малу дитинку! А то б – усе мав… Хліба б ми заробили за літо, та й зажили б цілу зиму!

      Голублячи таку думку в серці, непримітно переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.

      – У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще – і тихо й вільно…

      Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хліба.

      Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарніша, хто її робить по своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарно вона піде, що через ту роботу він засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скількома роками праці, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квітками надії… Легко тому за всячину братись, робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покійний.

      Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спить чоловік, виморений важкою роботою. А тільки що світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця, – знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату.

      – Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу? – казали йому земляки-селяни.

      – А що? – усміхаючись, питав СКАЧАТЬ