Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц Кафка

Чтение книги онлайн.

      Ні, отже, насправді все йде не так вже й погано. А потім – як душі інакше звільнитися від тягаря, якщо не краплею злості? І, крім того, я сьогодні вважаю вірним майже все, що написав. Дещо ти неправильно зрозуміла – наприклад, щодо «єдиного болю»; бо ж це саме твоє самокатування мені його завдає, а не твої листи, вони щоранку дають мені сили перенести день – і так добре перенести, що я не хотів би позбутися жодного з них (цих листів, що само собою зрозуміло, – ні єдиного з них! – але й цих днів теж). І листи, що лежать на столику в моєму передпокої, мене аж ніяк не спростовують – вже сама можливість написати їх і покласти туди неабияк для мене важила. І я зовсім не ревную, запевняю тебе; але ось те, що ревнувати взагалі ні до чого, – це мені важко зрозуміти. Не ревнувати – це мені вдається завжди; усвідомити марність ревнощів – набагато рідше. Так, іще з приводу «рятівників». Найдивовижніше в них (і знаєш, так їм і треба, я стою осторонь і радію – радію тепер не кожному окремому випадку, а цьому світовому закону) – те, що вони, бажаючи щось витягти, лише зі звірячою завзятістю забивають це ще глибше.

      Тепер мені, отже, є що повідомити Максу: твою – хоч і вельми коротку – думку про його розлогий опус. Адже він увесь час про тебе питає, як тобі ведеться, що нового – все те його турбує до глибини душі. Але я майже завжди мало що можу йому сказати, – на щастя, вже сам язик не повертається. Не можу ж я любісінько розповідати про якусь там Мілену з Відня – мовляв, ось «вона» те чи те говорить, робить, має на увазі. Ти ж ніяка не «Мілена» і не «вона», це все чистий абсурд, тому і сказати мені нічого. Це настільки очевидно, що мені навіть анітрохи не шкода.

      А ось говорити про тебе з чужими людьми – це я можу, і це навіть геть витончена втіха. Якби я ще дозволяв собі при цьому трохи ламати комедію – а спокуса велика, – втіха була б іще більша. Нещодавно я зустрів Рудольфа Фукса[81]. Я до нього вельми прихиляюся, але сама по собі радість зустрічі, звичайно ж, не була б для мене така велика, і руку йому я не тиснув би з такою мужичою запопадливістю. При цьому я розумів, що пуття буде із мишачу бідницю, але нехай бодай геть мале, думав я. Розмова відразу перейшла на Відень і на товариство, в якому він там обертався. Я виявив жвавий інтерес до імен, він почав перераховувати, але ні, я не те мав на увазі, мені жінок називай. «Ну, там була і ця Мілена Поллак, Ви ж її знаєте». – «Так, Мілена», – повторив я і вп’явся очима у Фердінандштрассе – що він на це скаже. Потім посипались інші імена, мене знову охопив напад мого вічного кашлю, і нитка розмови згубилася. Як її оживити? «Ви не пам’ятаєте, якого року під час війни я був у Відні?» – «Сімнадцятого». – «А Ернста Поллака тоді ще не було у Відні? Я його не бачив. Він був ще не одружений?» – «Ні». Кінець. Я б, звичайно, міг його примусити ще трохи поговорити про тебе, але сил на це вже мені забракло.

      Як у тебе справи з пігулками зараз і останнім часом? Ти вперше знову пишеш про головні болі.

      Що, власне, відповіла Ярміла на твоє запрошення?

      Можеш СКАЧАТЬ