Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів. Франц Кафка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ діти. Виявилося, що бородань із владним голосом не головний у цій парі. Другий, не набагато вищий і з меншою бородою, тихий чоловік із широкою статурою та вилицюватим обличчям, стояв із опущеною головою, відчувалося, що він звик думати повільно.

      – Пане землемір, – сказав він. – Вам не можна тут залишатися. Вибачте за неввічливість.

      – Я й не збирався залишатися, – сказав К. – Лише трохи перепочити. Відпочив і тепер піду.

      – Ви, мабуть, дивуєтеся нашій негостинності, – сказав чоловік. – Але гостинність – це не наш звичай. Нам не потрібні гості.

      К. посвіжішав після недовгого сну, знову зміг зосередитися і зрадів відвертості цих слів. Тепер він був здатен рухатися вільніше, перейшовся по кімнаті, спираючись на свою палицю, наблизився до жінки в кріслі, мимоволі зауважив, що найвищий із усіх присутніх.

      – Ясна річ, – сказав К. – До чого б вам гості. Але час від часу хтось буває потрібен. Наприклад, такий, як я, землемір.

      – Цього я не знаю, – повільно сказав чоловік. – Якщо вас покликали, отже, ви потрібні. Це, напевно, виняток. Але ми, маленькі люди, дотримуємося правил, у цьому нам не можна дорікнути.

      – Ні, ні, – сказав К. – Я мушу вам тільки подякувати. Вам і всім, хто тут живе. І несподівано для всіх К. різко повернувся і вмить опинився перед жінкою в кріслі. Вона подивилася на чужинця втомленими голубими очима, її прозора шовкова хустка сягала їй до середини чола, немовля спало на її грудях.

      – Хто ти? – запитав К.

      Вона відповіла презирливо, незрозуміло було тільки, кого більше стосувалося її презирство – самого К. чи її ж власної відповіді:

      – Я служниця із Замку.

      Це тривало лише одну мить, а потім справа та зліва від К. опинилися обидва чоловіки і мовчки, але силоміць, так ніби не існувало інших методів порозуміння, посунули його до дверей. Старий із незрозумілих причин раптом радісно заплескав у долоні. Білявка також несподівано засміялася, а разом із нею й діти.

      Невдовзі К. стояв на вулиці, а чоловіки спостерігали за ним із порогу. Знову почав падати сніг, але все одно вулиця здалася йому трохи світлішою, ніж перед тим. Бородатий нетерпляче крикнув:

      – Куди ви збираєтеся йти? Сюди – дорога до Замку, туди – до Села.

      На це К. не відповів, але звернувся до другого, який видався йому ввічливішим навіть попри свою зверхність:

      – Хто ви? Кому я маю дякувати за перепочинок?

      – Я чинбар Лаземан, – прозвучало у відповідь. – Але дякувати нікому не потрібно.

      – Добре, – сказав К. – Можливо, ми ще побачимося.

      – Не думаю, – сказав чоловік. Цієї миті бородань підняв руку і вигукнув:

      – Доброго дня, Артуре, доброго дня, Єреміє!

      К. озирнувся, отже, в цьому Селі таки можна зустріти людей на вулицях! З боку Замку наближалося двоє молодих хлопців середнього зросту, СКАЧАТЬ