На запах м’яса. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тугу – от і має, що хотіла. Нема людей. Сама. Єдина в цілому Всесвіті.

      – Гей! Дитино! – почула раптом за спиною.

      Здивувалася вкрай. Озирнулася рвучко – під сосною на поваленій деревині при дорозі сиділа немолода, рум’яна, мов яблучко, пишна жіночка в зелених вовняних штанях, порепаних чоботях, довгій синій куртці, розшитій блискучими стразами, і червоній шапочці. Поряд колесами догори лежав чудернацький моторолер, схожий на першу спробу людства схрестити трицикл, трактор «ТТЗ» і контейнер для морозива.

      – Воду чисту маєш? – спитала жіночка.

      Майка мовчки дістала з рюкзака пляшечку, простягнула яскравій пані.

      – Не лізе пігулка в горлянку насуху, – зітхнула та. – А серце ж, кляте, давить, аж рука віднімається.

      Вкинула до рота білий кругляшок, відковтнула півпляшечки. Із цікавістю зиркнула на дівчину.

      – Щось я тебе не впізнаю. Ти часом не баби Дусі онука?

      Майка головою мотильнула – ні. Жіночка насупилася, наче обов’язково мала ідентифікувати незнайомку.

      – І неговірка…

      – Я на Капулетці правильно йду? – врешті спитала Майка.

      – А… то ти в Капулетці. – Тітка забула про кляте серце, підхопилася, як молода, смикнула до колін блискучу куртку. – А до кого?

      – До себе.

      – О! Новини України!

      – Хату купила.

      – А-а-а… І в кого?

      – У Петра Реп’яха.

      – Стару материну? Оту, що на Лупиному хуторі за селом? Ой, людоньки… Та вона ж для життя негодяща!

      – А мені не для життя.

      – На дрова?

      – Не на дрова, – роздратувалася Майка. От причепилася!

      – А для якої ж такої біди?

      – Для своєї. – Пішла геть.

      – Стій! – гукнула тітка. – Ти цією асфальтівкою до вечора ноги битимеш. Ходи за мною. Коротший шлях знаю.

      – Ви теж у Капулетці?

      – Доводиться… раз на місяць, – зітхнула тітка, смикнула моторолер, поправила металеві ланцюжки на колесах, потягла в ліс.

      Колюче гілля подряпало Майчине лице враз, розбурхало відвертість: уже не дратувалася настирливим тітчиним запитанням, попливла в тріскучій балаканині.

      – Майєю звешся? Ох, прикре ім’я. Маятися тобі, дитино, і маятися, – торохтіла жінка. – А я Галя. Пошта на мені. Отак.

      – І що? Не маєтеся?

      – Та яке там. З ранку до ночі…

      – А Галя…

      – Отож-бо! А ти хату бачила?

      – Ні.

      – Після Петрової матері там немало краму лишилося. На горищі старі лисячі шкури й досі висять. І таранка суха. І валянки.

      – Нащо мені лисячі шкури?

      – Не потрібні? – пожвавішала Галя. – То я візьму?

      Майка плечима знизала – беріть! Учепилася очима в темну стіну сосен, що їх ніби хто спеціально так густо насадив, світу білого не вгледіти.

      – Ще довго?

      – Та СКАЧАТЬ