На запах м’яса. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

      Куми враз протверезіли. Реп’ях шию гусаком.

      – А я казав… Треба було бабу за потічок тягти. І там уже…

      – Атас! – Миколу хрустом із пантелику не зіб’єш. У сіно за кролячими клітками впав.

      Петро до нього накарачках.

      – Куме… Боронитимемося чи одразу здамося?

      Галаган усміхнувся дияволом, ухопив вила, що вони із сіна стирчали, учепився очима в розхитані двері: мовляв, і що то за зараза біля моїх кролів шастає?!

      Двері собі – рип. Микола напружився, на щоках жага битви, аж пашать. Яке «здаватися»?! Боронитиметься, поки не лусне!

      Очі примружив.

      – Тьху ти! – розігнувся, вила кинув. – Полкане! А ти тут якого біса вештаєшся?!

      Дільничний міліціонер Віктор Палич Полукан (з давніх-давен прилипло «Полкан», хоч трісни!) – грубий дядько з гарбузяним пузом, на якому жодна одежина не застібалася, – переступив поріг кролятника, насупив брови. Дістав із кишені новенький алкотестер.

      – Так, хлопці! – кумам. – Починаємо допит на місці злочину. Ходи, Миколо. Дмухатимеш мені в цю штуку.

      – Якого?!

      – Ускладнимо ваше становище обтяжливими обставинами. П’яним більше по сраці дають. – І алкотестер йому. – Дмухай!

      Галаган вдихнув та як дмухне в пластикову трубочку, що вона негармонійно стирчала з файного приладу. Алкотестер смикнувся й показав абсолютну відсутність алкоголю.

      Полкан очам не повірив. Принюхався.

      – Горілка ж?… Горілка! Ану, ще дмухни.

      – Давай я, – зацікавився Реп’ях, виліз із сіна. Обережно прийняв до рук блискучий пристрій. – Новісінький…

      – А то! – похвалився дільничний. Реп’яха в бік. – Ну!

      Петро обережно приклав вуста до пластикової трубочки. Ху! Що? Нема…

      – Та як «нема»?! – збеленився Полкан, аж кашкет міліцейський на потилицю з’їхав. – Ви ж тут, суки, так повпивалися, що й на ногах не тримаєтеся! І пляшка он! І не одна! Ану, віддай техніку!

      Висмикнув алкотестер у Реп’яха та сам як дмухне в трубку. Пристрій зойкнув – ой, Божечку! – три проміле!

      – Ну, слава Богу! Працює, – Полкан аж зопрів од хвилювання. – А я думаю… Оце так! Хлопці з ДАІ на день дали… Жінку налякати хотів. А воно вже й зламалося.

      – Що то є три проміле? – зацікавився Галаган.

      – Кордон. До трьох проміле – ще середній ступінь сп’яніння. А від трьох до чотирьох – уже важкий.

      – То ти на кордоні?

      – І вдень, і вночі. Служба, бля! – Дільничний натяг кашкет на брови, насупився сердито. – Ну, що? Коліться! Тітку Галю ви вбили?

      – Яку Галю? – здивувався Реп’ях.

      – Та ясно яку – поштарку Галю! Виїхала вдень на дирчику з Добриків до нас у Капулетці. Старій Горпині пенсію везла. І без сліду зникла біля лісу за півкілометра від Капулетців! Ані поштарки! Ані дирчика! Ані грошей!

      – Моторолера шкода, – сказав Петро. – Я його поштарці зі старих «Берліна» і «Туриста» зліпив. Гарний апарат вийшов. Два мішки картоплі разом із тіткою на гірку пер.

      Полкан пику скривив недовірливо, в’ївся в кумів оченятками.

      – Що ви мені тут, суки, крутитеся, як вужаки на сковорідці? Дирчика їм шкода! А грошиків не шкода? Уже й пропили? Горілку де взяли?

      – Купили, – вишкірився Галаган. Та на Реп’яха киває. – У Петрової Томки в магазині.

      – А гроші у вас звідки? Тітку Галю пограбували і вбили?!

      – Та всралася нам та Галя! – психонув Галаган. – Петро хату продав. Ото й гуляємо…

      – Яку хату? Материну? Ту, що на Лупиному хуторі? – не повірив Полкан.

      – А то в мене десять хат! – буркнув Петро. Та відступає від дільничного. Відступає.

      – Ах, ти ж короста! – обурився мєнт. – Я ж тобі чотириста гривень давав, щоби ти мені ту хату на дрова продав. Я ж за тобою півроку ходив, як та курва за гаманцем! Я ж…

      Галаган йому чарку – тиць! Обмий і ти гарну справу!

      – Я ж… – Полкан стопку до рота. Хлобисть – і поплив! Упевнено перетнув кордон. Хитнувся.

      Куми його попід руки та до дерев’яного столу поряд із кролячими клітками. Жмут сіна під ніс – занюхай, командире! Нема закусі. Скінчилася.

      Полкан – вулкан. Сіно – до біса. На Петра звіром:

      – І хто… ті руїни купив?

      – Одна городська. Така собі Майя. Дачниця, певно.

      – От СКАЧАТЬ