Царівна. Ольга Кобылянская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ але коли йде о те, щоби видобути з нього який гріш, то вже не дай Господи! Перекинеться вмить у змію! Так чим же терпить від хлопця?

      – То ти не чула нічого?

      – Що ж мала я чути? Сам знаєш, то не в моїй натурі плентатися по хатах і вивідуватися.

      – Так я тобі скажу, чого не чула. Орядин розігрався шалено в карти. Тим пробував, мабуть, міркуй лиш, здобувати гроші на науку. Вигравати було добре, але чим програне віддати? Отже, заскаржив Маєвського через якогось лихваря, котрому записався, правдоподібно, з цілою душею о своє майно (він мав від діда якісь льоси[42]), і Маєвський мусить тепер давати гроші, хоч не знати відки бери!

      – І що ж, Мілечку?

      – Одну половину заплатив цими днями, а за другу випросився на якийсь час.

      – Дурак, Мілечку.

      – Чому дурак? Нащо йому клопотів? А може, ще й фантування?[43] Льоси Орядина він зужив, це правда, але їх вартість була би для нього не пропала, т. є. він би був йому гроші віддав. Він все казав: як віддасть Зоню. А хоч би і не віддав, так боже мій! За що годував його, виховував? Божим духом він же не жив; Маєвський також гірко працює, не сидить із заложеними руками.

      – Що я завсіди говорила, Мілечку? Що я завсіди говорила, що скупий два рази тратить! Якби був йому часом післав який гріш, був би ліпше на тім вийшов. Тепер буде приневолений все віддати. Добре йому так! Дурних і скупих я не жалую. Але Орядин, Мілечку, Орядин, кажеш, розігрався?

      – Грає, оповідають, так, що страх!

      – Хто, кажеш, оповідає?

      – Молодий М. Він бачився чи раз з ним в В.

      – Він бреше, Мілечку. Я би йому не повірила у всім.

      – Так вірмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що «колишній реформатор, соціал-демократ зійшов на пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить». Так казав. Скільки на тім правди, мені байдуже! Славити Бога, що мої діти не реформатори: були би, може, також з часом показилися.

      – Ха-ха-ха! я знала, що Орядин авантюрник. Я завсіди казала і кажу, що яблуко не відкотиться ніколи далеко від яблуньки. Він унаслідив ті нещасні примхи, певно, від свого батька, а тоті гонять чоловіка неустанно від щастя до нещастя; зміняють часто настрій душі. Це я знала!

      Мене обняло холодом, і я сиділа недвижно. Зовсім недвижно! Очі дивилися кудись в далечину, руки лежали на колінах обезсилені, а уста немов засохли… Нараз засміявся вуйко якось чудно.

      – Чому ти смієшся, Мілечку? – спитала тітка. – Що я кажу, то правда.

      – Я не сумніваюся в тім, Павлинко. Я лиш собі щось пригадав. – І, звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: – Поступовець!

      Я здвигнула мовчки плечима. Все було мені байдуже, і лиш одного на світі хотіла я дізнатися, а то, як йому взагалі ведеться. Хотіла більше світла в тій справі мати.

      – І чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болісно стягнула. Жалуєш?

      – Чого?

СКАЧАТЬ