Царівна. Ольга Кобылянская

Чтение книги онлайн.

      – А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дітвора пустує, не вчиться. Школа для них – то кримінал. Лучче би по горах, по дворі гуляла! Га, молодіж! В молодіжі, звісно, думки бог зна де…

      – А дальше, Мілечку?

      – Ну, відтак, Павлинко, я – зголоднів. Оце найновіше! – Він засміявся добродушно і глядів за густими клубами диму в воздусі.

      – А мене сердить, Мілечку, що Лена нічого з Л. не пише, – казала тітка. – Як поїхала, то як би в воду пірнула. Я не розумію, чому тепер діти так скоро забувають родичів. А вона також!

      – Ну, що ж. Добре ведесь їй там у тітки і тому мовчить!

      – Це правда, що їй у моєї сестри буде добре вестися, але все-таки я рада би знати, як і що.

      – Що ж би ти хотіла знати, Павлинко?

      – Ей, Мілечку, тобі треба зараз все як на лопату класти, – відповіла тітка нетерпеливо. – Ти ніколи не здогадаєшся сам того, що треба!

      – Мабуть, чи доволі гуляє, Павлинко? – спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадався.

      Тітка усміхнулася гірко.

      – Ти гадаєш, Мілечку, що двадцятитрьохлітню дівчину висилається задля гуляння в світ? Ну вже що, але на політиці не розумівся ти ніколи.

      – Ти вгадала, Павлинко! – сказав вуйко, підносячи високо брови. – Вгадала. Я держався завсіди супроти політичних змагань байдуже або здалека. Це недобре, як всі політикують. Для мене мій завід – політика. Ти гадаєш, Павлинко, що з підростаючими хлопчиськами не треба також деколи політикувати. Ой, ще й як! Але я завсіди за спокоєм. Найкраща хвиля в житті – то хвиля, прожита в спокою. Мене мої ученики розуміють і люблять через те. Я і вчу їх любити спокій, і тому, Павлинко, я не бавлюся в політику, котра веде до нарушування спокою. Ні, борба за царську бороду не обходила мене ніколи.

      – За царську бороду! Але коли тут іде о будучність твоєї дитини?

      Вуйко стривожився.

      – Так що ж з нею, Павлинко? Може, їй грошей треба, а ти не хочеш мені прямо сказати?

      Тітка зітхнула.

      – О, Мілечку, коли б вона гроші мала, то мала би і все, що їй треба. Тоді я би не посилала її в світ між люди…

      – То кажи їй додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома все-таки найліпше.

      – Що вона дома пічне? Хто її побачить? З ким зійдеться? Пропаде та й годі; а літа не вернуться назад.

      Вуйкові наче світло зійшло в голові. Здогадався.

      – Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там, мабуть, більше молодіжі, як тут!

      І вуйко знов наложив люльку; всі замовкли.

      Я скінчила свою роботу. Поклавши її коло себе, я сперлася вигідно об спинку лавки. Погляд звернувся мимоволі на захід. Сонце спускалося за темно-синяві гори, лишаючи жаристу полумінь на небі. Зубчаста скала, що різко від червоно-золотистого неба відрисовувалася, прикувала мій взір. Там царював дуб-великан.

      Ще стояв.

      Ні вихор, ні блискавиці не зламали його. Навіть не зігнули. Сильний, та й годі! Вдивляючись в ту гарну, СКАЧАТЬ