Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ смерть змінює людину. Мученицька смерть змінює до невпізнанності.

      Вона обдивлялася його лице, шукаючи рідних рис, розглядала шию, руки, обдивлялася його пальці, та бачила тільки сліди знущань із убитого.

      – Что скажєш, мілашка?

      Ганнуся не знала, що їм казати. Вона не мала ніякої певності.

      Біля конюшні вже зібрався цілий гурт москальні.

      – Можєт, єшо заглянєш пад кальсони? – крикнув котрийсь із них. – Там бистрєй апазнаєш!

      Від дикого реготу Ганнусі заклало у вухах.

      – Авжеж, – сказала вона. – Загляну. Тільки занесіть його до стайні.

      – Єщьо чєво! Там ти єво ізнасілуєш.

      Кацапи знов заіржали.

      – Атставіть! – крикнув котрийсь із старших, що був не в шинелі, а в білому кожусі. – Ідьот апазнаніє! Занєсті бандіта в памєщєніє, а свідєтєльство в пратакол!

      Вони занесли його в конюшню, поклали на соломі, й Ганнуся попросила, щоб її залишили тут саму.

      Не минуло й хвилини, як вона вийшла.

      – Так, це він, – підтвердила Ганнуся.

      – Вот і ладнєнько, маладчінка. Дамой тєбя тожє атвєзут, – сказав той, що був у білому кожусі. – Падпіші вот здєсь.

      Ганнуся задерев’янілою рукою поставила на папері закарлюку й відчула, як у її жилах поволі прокидається кров.

      Щось гостро скинулося в лоні. Воно було живе. І сон був на життя.

      Того шраму, який на Веремієві могла бачити тільки Ганнуся, на тілі вбитого не було.

      2

      Сам сатана вигадав неп,[14] щоб узяти нас за горлянку. Ми почали втрачати найбільшу опору – селянина, якому нарешті дали дихнути, дозволили погосподарювати, пожити з розв’язаними руками. Хай і в неволі, зате з масною кісткою. Ще зовсім недавно село зустрічало нас, як своїх боронителів, мішками несло хліб, сало, курей, давало кращих своїх синів, а тепер – відвернулося. «Вибачайте, хлопці, – ховаючи очі, казали дядьки, – часи змінилися, пора б і вам братися до якогось діла, бо в лісі ви вже нічого не виходите. Вертайтеся додому, хазяйнуйте і живіть, як люди».

      Такі балачки виводили мене з терпіння. Одного разу змучені, голодні, вимоклі на дощі, ми верталися до Лебединського лісу після невдалого нападу на гамазей торфової виробки біля Іванової Гаті й залізли в клуню перепочити та обсушитися. Самі не зогляділися, як і поснули на соломі. Іноді напосідала така втома, що сон валив з ніг.

      А вранці до клуні зайшов отой «хитрий дядько», пропахлий гноєм і дьогтем. Очі бігають туди-сюди, видно, казати боїться, але й мовчати не може:

      – Хто вас сюди просив? – почав жалібно-тонким голосочком. – Хочете загнати мене в могилу? Ну подумайте своєю головою: ви оце відсиділися та й пішли собі далі, а хтось донесе, що ночували в мене.

      – Хіба ж ми не за твою шкуру воюємо? – не зовсім доречно спитав Коляда.

      – Та на дідька ж мені ваша війна, як ти виспався та й пішов, СКАЧАТЬ