Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

      А виставу зіграла сама доля, яка послала Чорному Воронові третю зустріч із жінкою, що розбудила в ньому приспаний гонор. Щоразу вона була інакшою, невловно інакшою, тільки знайома ще з першої зустрічі іронічна посмішка і зараз тремтіла в її сірих очах. Тіна бачила, як, перш ніж підійти до неї за лаштунками, він дістав з кишені хустину, витер руки, чоло. Ще раз роззирнувся довкола, чи ніхто не помітить їх разом.

      – Мені не сниться? – спитав.

      Збіса гарною була ця керівниця аматорського драмгуртка й хористка – гіпюрова блузка з рукавами-буфами робила її поставу ефірною, високий комірець відкривав недоторканно білу шию, а з-під напуску-німба короткої зачіски дивилися такі вельможні очі, що він мимоволі звернувся до неї на «ви».

      – Звідки ви, Тіно?

      – Звідтіль, – сказала вона. – І все ближче до вас, пане отамане. Я тепер учителюю в Лебедині.

      – У Лебедині? Вчителюєте?

      – Ви, мабуть, і не знали, хто я за освітою.

      – А що я взагалі про вас знаю? Хоча… одного разу ви дали мені урок на все життя. Тіно… Тіно… Чому Бог зводить нас тільки на мить?

      – Але ж зводить.

      – Якби я знав, що ви будете тут… Пробачте. У вас тепер можуть бути неприємності.

      – Пусте. Ви ж нас примусили це робити, хіба ні? – і знов цей іронічний усміх.

      – Скажете, що співали під страхом смерті. Можливо, так би воно й було, якби…

      – Що?

      – Якби відмовилися. Прощавайте, Тіно. Мені пора.

      – Прощавай, отамане, – холодно, хоча й на «ти», сказала вона. – Дасть Бог – побачимося. – Точнісінько так вона колись попрощалася з ним біля ресторану «Софія» в Умані.

      Він повернувся й швидко пішов. Та враз почув її оклик:

      – Отамане, не задавайся!

      Оглянувся, здивовано скинув бровами.

      – Бачу, ти так нічого й не второпав.

      – Що?

      – Це я все придумала, – сказала вона. – І виставу, і все це збіговисько.

      – Он як!

      Але Ворон спершу її не зрозумів. А коли дійшло – остовпів. Ось чому все лягло так у масть.

      Злість зганяв на недобитках червоної залоги, що охороняла цукроварню. Саме тоді хлопці, упоравшись із «радімими», підвели до колоди китайців. Їх також потримали під дощем – стояли мокрі як хлющі й цокотіли зубами. В одного з них голова спереду була голомоза, а на потилицю спадала туго СКАЧАТЬ