Все, що я хотіла сьогодні (збірник). Ірен Роздобудько

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ було рівне і гладеньке, мов полотно, без жодної хмаринки і рваними клаптями лежало в калюжах, як штукатурка, що осипалась зі стелі.

      Відверто кажучи, я ніколи не вживала подібних метафор і сама здивувалася тому, що подумала саме так. А ще подумала, що там, нагорі, за цією рівною білою стелею, є ще один поверх, на котрому мешкають бешкетні малі янголи – вони танцюють, і з неба сиплеться блакитна штукатурка.

      Потім я подумала, що сьогодні надто тепло як для початку осені – такої осені я не пам'ятаю за все своє життя. Так було хіба що в дитинстві, коли тепла осінь тривала до кінця жовтня і ми ходили по килиму жовтого листя, шукаючи найбільші, з рожевими судинами та коричневими перетинками, і фантазували, що це – листи, котрі нам пишуть дерева. І читали їх, мов хіроманти долоню, вгадуючи свою долю за цими переплетіннями судин.

      Я завжди бачила на таких листках свої незвичайні пригоди, мандри, далекі країни. Зберігала ці послання в книжках і дуже шкодувала, коли згодом вони розсипалися в моїх руках, перетворюючись на порох.

      Потім я подумала, що… ця осінь… що ця осінь…

      І не хотіла домірковувати до кінця, бо продовжувати цю думку було нестерпно.

      Я витягла з кишені довідку, яку отримала у віконці реєстратури, і подумала, що Вадим (це мій чоловік) сварив би мене за таку недбалість: хіба можна от так розвернутися і піти?! Треба було сісти в чергу і все з'ясувати. Але я ненавиджу сидіти в чергах. Тим більше, коли маєш такий папірець, на якому все написано.

      Певно, він розпитуватиме, чому я цього не зробила, як можна бути такою недбалою…

      Я зітхнула і, тримаючи довідку в руці, мов білий прапорець своєї капітуляції, повернулася до холу лікарні.

      Зранку там юрмилося багато народу – і біля віконця реєстратури, і біля ліфтів.

      Мені стало нудно. І взагалі штовхатися в черзі на прийом до того, хто розчерком пера зіпсував мій настрій, здавалося досить безглуздим.

      Коли я здавала аналізи, мене добряче намучили, і повертатися до того кабінету не було жодного бажання. Повертатися, сідати і з надією заглядати в очі, бачити, як ворушаться губи лікарки, і нічого при цьому не розуміти!

      Тому я пішла довгим світло-зеленим коридором – просто так, аби йти. Назустріч мені йшли лікарі й медсестри: групами – з вранішньої «літучки» чи поодинці – із пластиковими контейнерами для пробірок. У пробірках коливалася густа, майже чорна кров… Певно, ось така частина мене теж зберігається в контейнері, стоїть тихо поруч з іншими. Не тече, не рухається, а лише констатує стан мого організму. Назад ці два-три куби вже не повернути. Це вже не я. І водночас – це я. Моя законсервована інформація, мій таємний код…

      Я колись вичитала дивовижний факт, щоправда, він стосувався іншої рідини – вина: коли на ланах визріває виноград, вино, зроблене з нього і заховане у погребах, починає «грати». Вичавлені, переброджені, закриті в пляшки часточки того, що було живою ягодою, ще зберігають пам'ять про те, як сонце щодня розпирає їхні боки і як вони наливаються життям. Вино на короткий час здатне СКАЧАТЬ