Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ поет, такий же артист, такий же співак і такий же композитор – все, як кажуть, ще попереду. І популярність, якої він тоді ще не мав.

      Побачивши перед собою так близько, – не на екрані, в реальності! – свою Королеву, САМУ ВІРУ ХОЛОДНУ, він розгубився…

      Але на поміч прийшли друзі-поети.

      – Віро Василівно, особисто засвідчую: перед вами – Олександр Вертинський. Справжній! – доноситься до нього бас Маяковського, од якого аж у вухах бринить-гримить, – І я, Володимир Маяковський, свідчу: Олександр Вертинський – великий поет! Повірте, Віро Василівно, я в поетах і в поезії дещо… гм-гм… розбираюся…

      І з цими словами він підштовхнув його вперед – «великого поета».

      Підштовхнув до неї, до Королеви, яка милостиво до нього посміхалася.

      – Крім усього, ще й великий артист, якого благополучно забракував сам великий Станіславський, – насмішкувато, але все ж з дружніми інтонаціями в голосі, вигукує Давид Бурлюк і теж його підштовхує вперед, до неї, до Королеви, до самої Віри Холодної, яка так підбадьорливо-милостиво до нього посміхається.

      – А ще й співак і композитор! І все в одній особі, – почувся інший голос (здається, Ігоря Северянина), і його ще раз підштовхнули.

      І він нарешті опинився перед нею, перед САМОЮ ВІРОЮ ХОЛОДНОЮ, його Королевою і його Богинею. Не екранна, а стояла вона перед ним реальна, у плоті, струнка і якась легка, неймовірно гарна, з такими фантастичними очима і мило, тепло і радісно (чому радісно?) посміхалася до нього, певно, добре розуміючи стан молодого поета, артиста, співака і композитора.

      Розгубившись (зроду він узагалі був несміливим і довго та вперто з тією несміливістю боровся, особливо перед жінками), що перед ним САМА ВІРА ХОЛОДНА, одним духом випалив:

      – Здрастуйте… Я – Олександр… Можна просто: Саша. Або й Сашко.

      – Са-ашко-о?… – мило протягла вона, як проспівала. – То це ви, молодий чоловіче, і є… Са-ашко-о?…

      – Так у нас кажуть – Сашко…

      – Де це у вас, дозвольте спитати, Сашо, котрий Сашко?…

      – У Києві…

      – То ви з Києва? – вона ворухнулась, наче хотіла ще ближче до нього присунутись.

      – Київ – моя батьківщина…

      – О, то ми з вами… Майже земляки. Я з Полтави. – Як чарівно дзвенів її милий голос, як чарівно посміхалися її неймовірно гарні, глибокі й жваві очі. – Правда, я там жила ще маленькою, але дещо запам’ятала. У нас були сусіди, а в них був хлопчик Олександр – приблизно одного зі мною віку. То його по-полтавському звали іноді Сашком, а іноді – ніколи не вгадаєте – Шурком. Шу-урко-ом, – як проспівала вона. – Я, тоді мала, думала, що той хлопець – іноземець. Із якихось турецьких чи що країв. Так мене вразило його ім’я – Шу-урко-о…

      Срібними переливами бринів її тихий сміх.

      – То ви, Олександре, поете, артисте, співаче і композиторе, будете для мене – з вашої, звичайно, згоди, – Сашком. Гаразд? Себто Шурком. Ми ж із вами з України, котру чомусь всі тут називають Малоросією. Ви й справді, як сказав Володимир Маяковський, великий поет. А він у поетах і СКАЧАТЬ