Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Пармський монастир - Стендаль (Мари-Анри Бейль) страница 38

Название: Пармський монастир

Автор: Стендаль (Мари-Анри Бейль)

Издательство:

Жанр: Классическая проза

Серия:

isbn: 978-966-03-7000-5

isbn:

СКАЧАТЬ солдатам, які підбігли сюди. – Я сам стану на мосту і спробую зупинити цих біснуватих. Відведіть хлопця до харчевні і перев'яжіть руку. Візьміть для цього мою сорочку.

      Розділ п'ятий

      Вся ця пригода тривала одну мить. Рани у Фабріціо були легкі, руку йому перев'язали, порвавши на бинти полковникову сорочку. Покласти його збирались на другому поверсі корчми.

      – Але поки я вилежуватимуся нагорі, – сказав Фабріціо вахмістрові, – мій кінь знудиться сам у стайні й поскаче геть під іншим хазяїном.

      – Як на новобранця, то голова в нього варить, – сказав вахмістр.

      І Фабріціо поклали на свіжій соломі просто в жолобі, де стояв його кінь.

      Бачачи, що Фабріціо дуже кволий, вахмістр приніс йому мисочку підігрітого вина і залишився поговорити з ним. У розмові він вихваляв нашого героя, і той почував себе на сьомому небі.

      Прокинувся Фабріціо лише на світанні; коні протягло іржали, рвалися і тупотіли. Стайню наповнював дим. Спершу Фабріціо не міг уторопати, звідки цей галас, не тямив навіть, де він сам. Нарешті, мало не задихнувшись від диму, здогадався, що горить дім. За мить Фабріціо був уже на подвір'ї і сидів на коні. Він підвів голову – дим валив із двох вікон над стайнею, дах повивали чорні клуби завихреного диму. Вночі не менше сотні втікачів набилося в корчму «Білий кінь», усі вони кричали й лаялися. П'ятеро-шестеро, як устиг розгледіти Фабріціо, були зовсім п'яні. Один з юрби хотів затримати його і кричав:

      – Ти куди ведеш мого коня?

      Відмахавши чверть льє, Фабріціо обернувся й побачив, що його ніхто не переслідує. Будинок палав. Фабріціо впізнав міст, згадав про свою рану і лише тоді відчув, як пашить рука і боляче стягують її бинти.

      «А що сталося із старим полковником? Він дав свою сорочку, щоб перев'язати мені руку».

      Але цього ранку наш герой поводився напрочуд спокійно: звичних романтичних поривань позбавила його велика втрата крові.

      «Праворуч! – скомандував він собі. – І гайда!»

      Фабріціо спокійно поїхав понад берегом по дорозі, яка нижче мосту звертала праворуч. Йому згадалися поради доброї маркітантки. «Оце друг! – думав він. – Яка щира душа!»

      Після години їзди він відчув кволість. «Що це зі мною? Невже я зомлію? – подумав він. – Якщо я втрачу свідомість, у мене вкрадуть коня, та, може, ще й роздягнуть, і тоді прощавай, моя скарбнице!» Йому вже бракувало сили правити конем, він лише намагався якось утриматися в сідлі. Його блідість помітив якийсь селянин, що копав біля дороги, і поспішив піднести йому склянку пива і кусень житнього хліба.

      – Подивився я на вас, – сказав селянин, – думаю: блідий який! Мабуть, із тих, що були вчора поранені у великій битві.

      Допомога прийшла як ніколи доречно. Коли Фабріціо підніс до рота хліб, в очах йому вже потемніло і в голові запаморочилося. Підкріпившись, він подякував селянинові і спитав:

      – Де я зараз?

      Селянин пояснив, що СКАЧАТЬ