Елементал. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Ти не казав, що володієш… цими східними штуками. Ти багато від нас приховав.

      – Які там східні штуки? – знизав я плечима. – У нас своїх вистачає.

      – Бойовий гопак? – іронічно спитав він.

      – Ні, прямий удар поміж роги. Бугая валить. Або захват попідсилки. Але веслування і плавання у мене справді на першому місці.

      – Ти знав, що карате і всякі такі дурниці у нас не в пошані, так?

      – Звісно ж.

      – І знаєш чому? – спитав він.

      Я милувався автострадою, по обидва боки якої височіли неонові ліхтарі, хоч їхали ми не містом, – тут і там зеленіли виноградники, лиш де-не-де видніли черепичні дахи. Сіяк тримав стрілку спідометра під дві сотні і не зводив очей з дороги.

      – Знаю, – сказав я. – Дехто вважає, що це є причиною зайвих конфліктів.

      – Ні, не тільки. Просто це викаблучування потрібне лише в гівняних американських фільмах. Де один недоносок калічить цілу армію. А ти ж уже знаєш, що так не буває?

      Я вирішив, що на це запитання відповідати не обов’язково. Зрештою, то була тільки прелюдія до набагато важливішої розмови – така собі розминка, яка ні до чого не зобов’язувала.

      Перед естакадою Сіяк скинув швидкість, і синій щит шляхової розв’язки підказував, що ми десь між Тулоном і Ніццою. Отже, територія нашого полку лишилася позаду, і мені ближчим часом не світила зустріч ні з язикатим Мареком, ні з благочестивою Ніколь, чий солодкий язичок, здається, був призначений зовсім не для розмов.

      Сіяк також зрозумів, що час переходити до головного, і, скориставшись меншою швидкістю, повернув до мене своє крейдяне обличчя.

      – Ти добре знаєш Чечню?

      Запитання було трохи несподіваним, і я подумав, що Андре Сіяк, безперечно, фахівець винятковий: на таку службу, як у нього, альбіносів не беруть.

      – Ні, – сказав я. – Був там, ото і все.

      – На чиєму боці?

      – На нашому. Ви ж знаєте.

      Йому це сподобалося: і те, що «на нашому», і те, що «він знає». Я не став його розчаровувати поясненням, що був я там на… своєму боці.

      – Є одна пропозиція, – сказав він те, що вже давно було зрозуміло, – просто так із прізону нікого не забирають, навіть якщо ти незамінний елементал спеціального секціону «Жаби». – Але Сіяк витримав ще одну кілометрову паузу і повторив: – Саме пропозиція – не наказ. Тобто ти можеш відмовитись. Якщо погодишся – оплата подвійна, як за бойову операцію. А в разі відмінного виконання – винагорода. Півмільйона франків.

      Моєю грудною кліткою пробіг холодок. Не тільки тому, що вражала сума сто тисяч баксів, а ще й через те, що вона якраз дорівнювала страховому відшкодуванню за мою смерть.

      «Пежо» вже з’їхав з автобану і котився вузькою бетонованою дорогою серед поля. Зупинився перед шлагбаумом «STOP», той піднявся угору, як гільйотина.

      – То що, їдемо далі? – спитав Сіяк. – Подумати ще буде час.

      Здавалось, СКАЧАТЬ