Зворотний бік світла. Дара Корній

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ лісі у сутінках і ніяк не може з нього вибратися. Зазвичай Птаха у снах літала. А тут – стоптані до мозолів ноги, синці та подряпини від постійного ходіння-бродіння чагарниками. Навіть уві сні відчуваєш біль. День минав хутко, а в часи сну – все котилося шкереберть. Засинала доволі швидко, однак спокійно спати не могла. Все йшла-брела тим лісом – щось чи хтось привів її сюди, привів і не відпускав. На третій тиждень своїх поневірянь сном-лісом Птаха між гілками дерев раптом запримітила сріблясту постать. Кинулася наздоганяти: «Агов, чуєте! Я тут! Заждіть, заждіть, будь ласка». Намарно. Не наздогнала. Довга накидка закривала фігуру втікача з ніг до голови, і він, мов вітер, просто щезав. Та постать вивела Птаху на залиту місячним світлом галявину, на якій було видно наче в похмурий день. Посередині галявини навколо вогнища сиділо троє. Птаха підійшла ближче. Сивочолий дідусь з розкішною довгою бородою та вусами мав на очах сіру пов’язку, по правий бік від нього сиділа жінка, яку добре розгледіти було неможливо, оскільки всю її – згори-донизу, і обличчя також, огортала знайома срібна напівпрозора накидка. От хто вивів її з того лісу. Зліва сидів молодий чолов’яга, великі очі, довге світле волосся, нижче рамен, та туга сіра пов’язка на устах, він тримав у руках залізну палицю-стожар і шпортав нею в багатті, від чого воно потріскувало то сердито, то жалібно, а вогонь тим часом з лілейно-синього перетворювався на золотий.

      – Радий, Птахо, що нарешті втрапила туди, куди вже давно мала б прийти. Ми зачекалися, бо витримки, дівчино, маєш аж забагато, – загомонів м’яким спокійним голосом старший чоловік.

      – Хто ви? Що ви робите у моєму сні? – мовила трохи роздратовано Птаха. Її чекали, тут, у її сні, чекали на неї?

      – Аякже, аж три тижні, люба, – прошелестіло в голові, бо хтось читав її думки.

      Ого! З думками тут слід бути обережним. Це ж не Яроворот, де таке неприпустимо. Це лишень її сон, але… Сама собі сказала: «Припини нарікати. Що ж тут дивуватися, це ж – сон, жінко, і тільки сон. Де корови літають і оси співають по-солов’їному».

      Птаха роззирнулася. Галявина величезна, обступлена довкола соснами. Прислухалася до звуків. Нічого: ні звичних звуків лісу, ні шурхоту, ні шелестіння, ні галасу. Довкола стояла глупа тиша, яку порушувало лишень мляве потріскування багаття. Одначе тиша не здавалася зловісною, як то зазвичай малюється в уяві, коли потрапляєш в чужу місцину. Ця тиша була сонною, бо дерева, кущі, трави та всі ті, хто жив на них чи під ними, тобто мешкав у тому лісі, навіть нічні птахи та тварини, спали. І Птаха враз зрозуміла, хто перед нею.

      – То ви і є… – затнулася.

      Старий усміхнувся.

      – Так-так, здогадалася, Пташко. Я – Сон. Жінка в сірій намітці, та, що привела тебе, – моя дружина Дріма. Мусили її за тобою послати, а то хтозна-скільки довелося б ще тебе ждати. Хлопчина з пов’язкою на устах – наш син Угомон. Сідай до нас, дівчино, поговоримо. Ти ж здогадуєшся, що потрапила сюди недарма?

      Сон СКАЧАТЬ