Биті є. Гоцик. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ перетнув густий лісок якраз тої миті, коли небо враз потемнішало до чорного, захиталося важкими набундюченими хмарами, кинуло долу стрімкий холодний вихор – застогнали дерева, закружляли у повітрі гілки-сміття-листя. Гоцик лише на мить відірвав погляд від звіра, роззирнувся – стояв край лісу у низинці, покоцаній ямами, окресленій невисокими пагорбами, що вони зливалися з чорним буреломом, перекреслювали обрій, як факт.

      – Ховатися треба, – буркнув, бо вітер затих лиш на хвильку, видихнув, ніби ярмо скинув – та підіть ви усі! – розігрався свіжими силами: буянив-колотив.

      Гоцик повернув назад до лісу – під деревами надійніше. «А де лис?» – схаменувся. Озирнувся.

      Звір стояв посеред низини, порослої сухою травою та поодинокими деревами. Вітер куйовдив руде хутро, збивав з ніг. Лис падав, піднімався, не зрушував, дивився на хлопця.

      – Хай би ти здох! – Гоцик рипнув зубами, пішов до лиса.

      Тварина увіп’ялася у хлопця зеленими очима: дивись мені, не відставай… Побігла низиною до пагорбів, за мить злилася з чорнотою. Гоцик мружив очі від вітру і роздратування, відчайдушно вдивлявся у темну буремну безнадію: та де ж ти, мать твою… Вітер валив на землю, і врешті-решт власне життя здалося Гоцикові набагато вагомішим аргументом, ніж пошуки дивного лиса. Та посунув навпростець не до рятівного лісу. У той бік, де зник звір.

      Холод мурашками, аж зуби зацокотіли. «Захворію, – подумав. – Впаду і помру». Оступився і впав у неглибоку яму.

      Тут було тихо й вогко. На головою свистів вітер, засипав яму вологим листям. Гоцик скрутився зародком – а куди йти? Краще вже тут негоду перечекати. Щільніше запахнув комір куртки, притулився до краю ями і відчув під щокою жорсткий волос звірячого хутра.

      Смикнувся, відсахнувся – два хижих зелених вогники світяться.

      – А-а-а… І ти тут, – процідив недобре, наче звір винен у всіх його бідах.

      Лис тремтів. Гоцик не бачив звіра, тільки очі, але знав, хоч убий, – тремтить. Зітхнув із прикрістю, простягнув руку…

      – Давай… Йди. Удвох воно завжди… краще, – ухопив лиса за передні лапи, поволік до себе.

      Звір не пручався. Мовчав – і не вискнув. Трусився. Гоцик розстібнув куртку, притулив лиса до живота, прикрив курткою.

      – Кльово? – прошепотів утомлено.

      На ямою ширяла буря, ламала усе, що траплялося під руку, а в рятівній ямі Гоцик дивувався тільки одному: чому лис дивиться на нього невідривно. Уже й тремтіти перестав, уже і Гоцика зігрів, аж тому спати захотілося, а звір усе не зводив з хлопця зелених очей.

      – Не довіряєш?

      Лис відкрив чорну пащу і раптом заплющив очі.

      Під ранок – сонце настирливо на небо лупилося, залишало рожеві сліди на сірому – Гоцик прокинувся від галасливого цвірінчання. Роздер очі – сердиті горобці за червону ягідку б’ються і пофіг їм, що поряд людина. Ледь не по ногах скачуть. Підхопився – горобці тікати. З куртки листя долу, як з осінньої деревини. Обтрусився, СКАЧАТЬ