Биті є. Гоцик. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

      – Так, так, – мама пішла до плити, дістала каструлю. – Хлопчики завжди смачніші за дівчаток. Тим ще яйця висиджувати, а від того м’ясо жорсткіше, а от хлопчики… І жирніші, і м’ясце ніжне, і бульйон наваристіший.

      Ілію ледь не знудило від смажених хлопчиків.

      – Не вечерятиму, – сказав тьмяно. – Спати хочу…

      Сон не йшов. Ілія розгорнув Льосу, переключився на Байрона, перестрибнув на Петрарку – ані перуанець, ані високий стиль любовної лірики англійця вкупі з італійцем не відволікали від настирливого глухого роздратування.

      Ілія відкинув книжки, вирівняв спину на вузькому диванчику і заплющив очі. Він часто робив так у хвилини особливо гострого неприйняття реальності. Перед очима пливли теплі сині води, на крутій скелі зростав величний замок, а на одній з високих круглих веж стояв сам Ілія – красивий, гордий і неймовірно щасливий.

      Та цього разу не спрацювало. Лежав із заплющеними очима, чекав звичного мрійливого дива, та перед очима раптом виник гидкий старий дідуган у довгій хламіді. Хихикав уїдливо, грозив Ілії худим кривим пальцем.

      – Чого тобі? – утомлено подумав Ілія.

      Дідуган сплеснув долонями, мовляв, ох ти і дурень!

      – Хіба не знаєш?! – прорипів. – Сантьяго зараз миє склянки у лавці торгівця кришталем. До андалусійських скарбів у напівзруйнованому храмі під сикомором йому ще… йти і йти!

      – Не може бути, – прошепотів Ілія вголос, та очі не розплющив.

      Дідуган замотав башкою.

      – Йти і йти, – повторив сердито.

      Ілія розплющив очі, роззирнувся.

      – Маячня… – мовив.

      Та у вухах гидко хихотів дідуган, верещав: «Йти і йти! Йти і йти…» Поселився в голові – не видерти. Скіпка і та слабше коле.

      Всю ніч Ілія просидів без сну. На світанку вийшов у двір, відчинив хвіртку, став посеред вулички у легкому светрі, хоч осінь морозила листя білим. Якби мама побачила, захлинулася б: «Захворієш!» Іліїні нирки і без маминих нагадувань миттєво відгукувалися на найменше переохолодження. Та нині – Ілія прислухався, дивувався – мовчали.

      – Не захворію, – прошепотів і сам вразився, бо зроду-віку не відчував у собі такої важкої, переконливої впевненості, як сьогодні.

      Вдивлявся у вранішнє бліде осіннє сонце, вираховував: як стояти лицем на схід, то південь ліворуч буде. Там… Іспанія.

      Повернувся у дім, засів в Інтернеті: Андалусія, Андалусія…

      Прокинулася мама, заспішила: на роботу б не спізнитися. Ілія проводив її насторожено. Андалусія, Андалусія… Треба книжечку перечитати. Певно, вчора проковтнув її неуважно, пропустив щось суттєве й важливе, що згодилося б… Перерив увесь дім і тільки потім згадав: мама понесла «Алхіміка» на пошту.

      – Дідько! – розгнівався.

      Упав в улюблене плетене крісло у вітальні, зосередився – намагався пригадати все, що вчора так дратувало і лютувало. Єдина СКАЧАТЬ