Биті є. Гоцик. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

      – Доброї ночі… – Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.

      – І тобі… – дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув – мовляв, горлатиму, всі почують.

      – Ви часом не до Польщі їдете? – спитав Гоцик.

      – Передачі не беру, – буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів…

      Гоцик скривився – твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.

      – А мене візьмете?

      Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика – руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця – й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!

      – Гроші… маю, – сказав.

      – Багато?

      – А скільки треба?

      Дядько ще більше примружився – лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.

      – Ніскільки не треба, – відрізав.

      Та Гоцик розчув слабину.

      – Та ховаєте ж… Посеред вантажів. Перевозите через кордон.

      – Е-е-е… Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.

      – А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали…

      – Усі ви так кажете, а нам потім… – дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».

      – Зазвичай скільки берете? – сказав Гоцик дядькові у спину.

      – А ти не знаєш? – дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.

      – А звідки? Я оце вперше… Ситуація вимагає.

      – І… скільки маєш? – хижо запитав старий.

      – Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю…

      Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:

      – П’ятнадцять тисяч. Євро.

      – Добре, – так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!

      – Давай! – смикнувся.

      – Ні, – сказав Гоцик. – Як перевезете, тоді й віддам.

      – Покажи!

      – Що?

      – Гроші!

      – При мені грошей немає, – відповів зухвало. – Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.

      Дядько завмер – сто сумнівів у шмаття.

      – Жмудзь… Є таке.

      Зітхнув.

      – Інших шукай… – пішов геть.

      Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до СКАЧАТЬ