Бот. Максим Кидрук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ xmlns:fb="http://www.gribuser.ru/xml/fictionbook/2.0" xmlns:fo="http://www.w3.org/1999/XSL/Format" xlink:href="#n_2" type="note">[2] єдиного поселення в радіусі двохсот кілометрів навколо Сан-Педро, що мало право (сумнівне, будемо відверті) називатися містом.[3] Якщо не рахувати Панамериканської магістралі та мідних копалень коло Антофагасти,[4] на півночі Чилі не так і багато місць, що несуть на собі відбиток цивілізації.

      Джей-Ді Річардсон, сорокап’ятирічний кардіохірург з Окленда (Нова Зеландія), відсунув крісло в глиб салону, відкинув спинку і випростав натомлені ноги. Він пробув у Сан-Педро всі вихідні – роз’їжджав околицями. Статечний чилієць Флавіо встиг показати багато цікавого: Місячну долину, лагуну Чакса і лагуну Баррос-Неґрос, а ще Місканті – місце відпочинку рожевих фламінго.[5] Заклавши руки за голову, Річардсон подумав, що не проти залишитися в Сан-Педро. Хоча б на день. Якби міг, то й на тиждень. Якоїсь миті він навіть пожалкував, що в Каламі на нього чекає Френк.

      Френк Ді’Анно, товариш Джей-Ді по коледжу, приперся в цю глушину неспроста. На відміну від Річардсона, який насолоджувався відпусткою, Ді’Анно відрядили в Каламу. Френк четвертий рік працював у австралійській компанії, що виробляє медичне обладнання. Він приїхав допомогти з налаштуванням МРТ, магніто-резонансного томографа, закупленого для місцевої лікарні. «Шизанутий проект, – відгукувався Френк про мету відрядження, – якомусь чинодралу з чилійського Міністерства охорони здоров’я наснилося, що Каламі необхідний МРТ. Начебто індіанцям з пустелі далеко їздити до Антофагасти чи Ікіке.[6] Те, що 90 % з них узагалі не знають, що таке томографія, а 95 % ні разу в житті не потребували послуг томографа, нікого не зупинило». Гроші заплатили, і Френк мусив їхати – допомагати місцевим розбиратися з новою технікою.

      Дізнавшись про плани один одного, друзі вирішили здибатись у Каламі, перехилити по келиху пива. Звісно, якщо в тому задрипаному містечку посеред Атаками є пиво…

      – Що це? – несподівано спитав Джей-Ді, прикриваючи долонею очі від сонця.

      – Де, сеньйоре?

      – Там, попереду, – чоловік показав пальцем. – Ліворуч від дороги.

      Флавіо роздивився ліве узбіччя. Кілька секунд не помічав нічого вартого уваги, коли раптом на відстані кількох сотень метрів нагледів щось таке, від чого його серце підскочило, а потім зробилось важким, мов гиря, і зсунулось на кілька сантиметрів униз. Старий вгатив ногою по гальмах і спинив джип.

      – Ти здурів? – визвірився лікар. – Я ледь не проламав довбешкою лобове скло!

      Чилієць промовчав, не зводячи очей із самотньої постаті.

      – Це людина, – сказав Річардсон.

      – Я… я не певен, сеньйоре… – скрипучий голос старого індіанця химерно деренчав.

      – Я тобі кажу – це хлопчик. У мене кращий зір.

      І справді, вдалині стовбичив широкоплечий і жилавий малий.

      – Відколи це в Атакамі завелись білошкірі хлопчаки, га? – спробував пожартувати Джей-Ді.

СКАЧАТЬ