Будинок Мрії Енн. Люси Мод Монтгомери

Чтение книги онлайн.

      – Алек так, Алонсо ще ні. Де ті старі часи, коли ми з тобою теревенили в Садибі Петті, Енн! Як ми сміялися!

      – Ти останнім часом не бувала в Садибі Петті?

      – О, я часто туди ходжу. Пані Петті й пані Марія далі сидять біля каміна і в’яжуть. І це мені нагадало – ми привезли тобі від них весільний подарунок, Енн. Вгадай, що це.

      – Ніколи не вгадаю. Звідки вони знали, що я виходжу заміж?

      – О, я їм сказала. Я була в них минулого тижня. І вони дуже зацікавилися. Два дні тому пані Петті прислала мені записку, в якій просила мене зайти; а тоді спитала, чи не могла б я передати тобі подарунок. Що б ти найбільше хотіла зі Садиби Петті, Енн?

      – Ти ж не хочеш сказати, що пані Петті передала мені своїх порцелянових псів?

      – В яблучко. Вони в мене у валізі. А ще я маю для тебе листа. Зачекай, я зараз принесу.

      «Дорога пані Ширлі», писала пані Петті, «нам з Марі було дуже цікаво почути про ваше весілля. Прийміть наші найкращі побажання. Ми з Марією не виходили заміж, але ми не проти, щоб інші люди так робили. Надсилаємо вам порцелянових псів. Я збиралася залишити їх вам у моєму заповіті, бо вам вони, здається, щиро сподобалися. Але ми з Марією плануємо ще довго пожити, тому я вирішила подарувати вам псів, поки ви ще молода. Не забувайте, що Ґоґ дивиться праворуч, а Маґоґ – ліворуч».

      – Тільки уяви, ці премилі старі пси сидітимуть біля каміна в будинку моїх мрій, – захоплено сказала Енн. – Я такого й не чекала.

      Того вечора Зелені Дахи гуділи від підготовки до наступного дня; але з настанням сутінків Енн вислизнула надвір. Вона мала здійснити невеличке паломництво свого останнього дівочого вечора й мала здійснити його наодинці. Вона пішла на могилу Метью, на маленькому кладовищі Ейвонлі в затінку тополь, і там в неї відбулося мовчазне побачення зі старими спогадами й невмирущою любов’ю.

      – Який би щасливий був Метью завтра, якби був тут, – прошепотіла вона. – Але я вірю, що він знає й радіє – десь в іншому місці. Я десь читала, що «наші мертві не вмирають, поки ми про них не забуваємо». Метью ніколи не помре для мене, бо я ніколи його не забуду.

      Вона залишила на його могилі квіти, які принесла зі собою, і поволі рушила вниз довгим пагорбом. Був гарний вечір, який переливався грою світла й тіней. На заході небом пливли купчасті хмари – малинові та янтарні, зі смугами зеленого неба між ними. вдалині мерехтіло призахідне море, і невпинний голос води виринав на рудуватий берег. Довкола неї, у прекрасній сільській тиші, розкинулися пагорби, поля й ліси, які вона так давно знала і любила.

      – Історія повторюється, – сказав Гілберт, який приєднався до неї біля своїх воріт. – Пам’ятаєш нашу першу прогулянку цим пагорбом, Енн, – нашу першу прогулянку разом?

      – Я в сутінках поверталася додому з могили Метью – а ти вийшов з воріт; і я проковтнула гордість і з тобою заговорила.

      – І переді мною відкрилося небо, – додав Гілберт. – З тої миті я чекав завтрашнього дня. Коли СКАЧАТЬ