Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ погано, але не жахливо». А Саша було повірила, що лихо станеться з мамою. Таке реальне було передчуття. Страх… відтоді, як вона вперше побачила чоловіка в темних окулярах, страх тримає її в жмені, як вона сама тримає монети. Ледь-ледь попустить – і стисне… «Це навчить тебе дисципліни». Ага, навчило. Тепер вона без усякого будильника вставатиме о пів на четверту. Або взагалі не спатиме. Бо була та мить, була «швидка» коло воріт пляжу, було відчуття, що все на світі пропало, все-все-все…

      Вона перевела дух. Завтра вранці вона допливе до буя, і післязавтра, перед від’їздом, теж. А потім повернеться до міста і все забуде. Школа, будень, випускний клас, репетитори, вступ…

      Вона сиділа на лаві, розглядаючи жменю монет на долоні. Двадцять дев’ять штук – з однаковим круглим знаком, з цифрою «нуль». Важкі й маленькі – діаметром як старі радянські копійки.

* * *

      У поїзді монети розсипалися.

      Саша лежала на верхній бічній полиці й дивилася у вікно напроти. Кишеня джинсових шортів виявилася розстебнутою, монети висипалися й розкотилися з веселим стукотом трохи чи не по всьому плацкартному вагону. Саша злетіла з полиці в одну мить.

      – Ой! – сказала маленька дівчинка, сусідка з купе напроти. – Грошики!

      Саша, присівши навпочіпки, збирала золоті кружальця, виколупувала з-під чиїхось валіз, ледь не збила з ніг провідницю, що розносила чай.

      – Обережніше, дівчино!

      Дівчинка підняла монетку й тепер з інтересом розглядала.

      – Мамо, це золото?

      – Ні, – сказала її мати, не відриваючись від книжки. – Це такий сплав… Віддай.

      Саша вже стояла поруч з простягнутою рукою. Дівчинка неохоче повернула іграшку. Відвернувшись до вікна, Саша перелічила монети; їх мало бути тридцять сім, а виявилося тридцять шість.

      – Вибачте, ви монетки не бачили?

      У сусідньому купе похитали головами. Саша метнулася по вагону – сюди й туди, знов ледь не врізалася в провідницю; на крайньому бічному місці, біля виходу в тамбур, чоловік у синьо-червоному спортивному костюмі задумливо розглядав округлий знак на аверсі. Якщо на нього довго дивитися – він здасться об’ємним.

      – Це моя, – Саша простягнула руку. – Я впустила.

      Чоловік підняв голову. Глянув на Сашу оцінливо. Знову подивився на монету:

      – Що це?

      – Сувенір. Віддайте, будь ласка.

      – Цікаво, – чоловік не квапився виконувати її прохання. – Де взяла?

      – Подарували.

      Чоловік гмикнув.

      – Слухай, я її куплю в тебе. Десять доларів вистачить?

      – Ні. Вона не продається.

      – Двадцять доларів?

      Саша нервувалася. До розмови прислухалася жінка, що сиділа на сусідньому бічному місці, за столиком навпроти.

      – Це моя монета, – сказала Саша твердо. – Віддайте її мені, будь ласка.

      – Був у мене знайомий, – чоловік перевів СКАЧАТЬ