Тіло ™. Вiкторiя Гранецька

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ або чарівного зілля, яке мало творити неймовірні дива з підупалою чоловічою силою, зневажав крадіїв та аферистів, котрі являлися, щоб здобути «удачу в бізнесі». Від них, казав дід, не сходило світло, натомість за версту тхнуло зіпрілою, мертвотно-земляною темрявою. Малий лише знизував худими плечима. Світло те бачив лише дід. Темрява теж смерділа тільки йому. Із часом і Юрко навчився щось таке розрізняти, чи то пак відчувати людей. Мине ще багато років, і одного дня він зловить себе на думці, що віддав би чи не все, що має, аби тільки цього дару позбутися…

      А потім у їхніх гірських краях щось змінилося. В одну ніч якась мара налетіла на чепурні сусідські будиночки, розграбувала й спалила їх дощенту, люди почорнілими мовчазними вервечками потяглися вище у гори, і, на диво, ніхто вже не грішив думками на його діда – спалені будиночки були справою не злих чарів, а людських рук, котрі навіть ворожбитові спинити не до снаги. Довкола оселився біль, страх і відчай, дід спохмурнів і майже перестав розмовляти з малим, хоч би скільки той допитувався, що ж ото діється навкруги.

      Юрко дедалі частіше тікав до лісу. Ліс приймав його, наче другий дім, схрещував над ним кошлате віття столітніх дубів і смерек, озивався до нього пташиними зойками, звіриними згуками, тремким зміїним шарудінням. Ліс вирував і ворушився, а стомившись, на якусь мить стишувався, завмирав. Малий завмирав разом із ним, падаючи горілиць у густу некошену траву, й поринав у зморений нетривкий сон. І видівся йому примарний щезник, що натхненно вигравав на флоярі, прикликаючи до танцю смішливих мавок, котрі чигають на заблуканих чоловіків. Трохи згодом із обрисів прадавніх дубів проступав кумедний дядько-чугайстер, і мавки танули, розліталися напівпрозорим павутинням довкруги.

      Чугайстер не дивувався, а навпаки, дружньо підморгнувши музиці-щезнику, ставив волохаті руки в тлусті, розгодовані боки і йшов у запальний гуцульський танок. Він незграбно вихилявся, гатив босими п’ятами об землю, присідав, затято крутився довкола себе. І так аж до знемоги – доки не падав до підніжжя старезного дерева й не розчинявся в його корінні, що крученими вузлуватими лапами простягалося з-під землі. Флояра ставала тінню від гілки неподалік. Щезник обертався на скелю. А Юрко усе то бачив. Направду бачив, хоч би скільки потому його переконував дід, що всі химерні істоти давно вивелися з карпатських лісів. Їхнє місце посіли люди – в стократ підступніші за лісових духів. І малий не оминув зустрічі з людьми.

      Одного разу, як він, сховавшись в гущавині, майстрував собі з дерева свистілку, до нього долинули дивні звуки. Стогони. Сміх. Зітхання. Ліс так не озивався. Юрко знову вслухався. Він давно не чув і не бачив живих людей, тож не одразу признав ті голоси за людські. Спершу відкілясь вужем наповз страх, умовляючи малого зараз же бігти додому. Він би так і зробив. Але сорока-цікавість узяла гору, й, забувши за майстрування, Юрко сховав саморобного ножа за ремінь і поповз на голоси.

      Їх було троє. Двійко брудних неголених чоловіків і одна жінка – рудоволоса, пишнотіла, СКАЧАТЬ