Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч би сім’я, – тоді інша річ! А то – сам, як палець. «Сім’я? – подумав Максим, – добре б тепер діло сім’ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути… Та й душу б можна одвести…»

      Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: ніяк собі пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й хороші, вони завжди здавалися Максимові немоторними, неповоротними: ляже тобі, як колода, – ні пригорнути, ні поцілувати незугарна! Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами, Пріськами, Мелашками – часом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він змолоду так безжалісно з ума зводив…

      «Проклята сторона! – думав він. – Хоч би швидше вирватись додому, – щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут і посивіти!»

      На його втіху, пара себе довго не заставила ждати.

      На самому краї того самого города, де вони жили казармами, на великому розпутті, куди завжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль, – стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячій ніжці. Стіни попрогнивали, вивалювалися – порохня сипалася з голих колод; а повесні текла всяка нечисть – слизотіла й пінила; вікна побиті, ганчірками позатикані; верха зовсім не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом – пустир, гноїще. Один бог знає, скільки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цій берлозі сам і переховував легкою працею зароблене добро.

      Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінчаною половиною. Москаль та його половина тільки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадіжку.

      Чи на добро, чи на лихо, росло в тій хатці невеличке дівчатко – Явдошка, що найшлася через рік після того, як косоока Меланія зійшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, – байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати Христа ради… Що, ради душі спасенія, клали люди в простягнену дитячу ручку, – все воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам’я й носилася без перемінки, поки сама не опадала стряп’ям та гноттям.

      Швендяння змалку по дворах, простягання Христа ради руки попідвіконню привчали дівчину не до праці, а до біганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того – й примір перед очима! Дівча щоночі бачило якихсь людей, котрі приносили до батька-матері всяке добро та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того… стало піднімати усе, що тільки лежало не приглянене…

      Раз якось, простягаючи од хати до хати Христа ради руку, помітила Явдошка в одному дворі на вірьовці розвішані два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала під юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла їх, а почали її по голівці СКАЧАТЬ