Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ їсти й пити, і хороше походити… З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?

      От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати: попродались, сподіваючись за те нагороди.

      Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то, що манатки давали та по півсотні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі трудити; не копатися ж у грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду їх кохали в багатстві, у розкошах… Що ж його казати?

      З половини двадцятих по шістдесяті роки був у нас золотий вік панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими й неродовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів, – панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім і усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі – просто справників; панський виборний був суддя й підсудки… А головою цілого повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше – предводитель дворянства… Сказано: як є, цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого («царевого ока»!) та станових, – був панський виборний… Лахва була!!

      Тоді саме настало царювання й панів Польських у Гетьманському. Худоба розтеклась на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що є, то рознесуть. Увірвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, – та ні самі не забагатіли, – тільки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити… Треба роздобувати й добра на поживу, й честі – для піддержки славного роду… Нігде дітись: треба в службу йти… Треба, то й треба…

      І пішли!

      Заверховодили пани Польські в Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович – царьок; його родичі – царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками – піддані. Василь Семенович у себе й прийоми царські уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б з чиновників не прислано, – не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не поклонившись Красногорському владиці…

      І всяк їздив, кланявся… А що вже й казати – в установлені дні… Їздили на Різдво; їздили поздоровляти «з новим роком, з новим щастям, і з Василлям», у четвер на Масниці там оладки їли, на другий день Великодня – паску… Кожен знав, що в ці дні нігде більше не можна бути, як у Красногорці. Що б там не було, а бути треба! Жінка в постіль злягла, дитина ледве дише, – не можна: треба їхати! На Різдво іноді таке мете, що й світа божого не видно, на Масниці або на великодніх святках така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ, як з відра ллє… У Василя Семеновича день, – треба бути!!

      Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужувався, піддобрювався, запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду привітного… Кого було СКАЧАТЬ