Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ широкополого степу квітучі огороди з вишневими садочками. Чорні, понурі землянки час од часу все злазили. Натомість, поміж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеною червоною глиною призьбою, всередині – з присінками, з хижею, а часом, і з кімнатою. І тини скрізь калачиком позаплетені, де-где й з острішком; і ворота – там і там дощані; а коло воріт, мов сторожі, виглядали на шлях довгошиї журавлі…

      Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився… та й умер останній січовик без одного року ста літ.

      X

      Пани польські

      Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Перший раз вона затесалась у Піски з генералом. А так – років, може, через десяток – як з неба впала серед Пісок вістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.

      Піщани спершу не вірили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?.. Та тоді тільки пойняли віри, та й то ще не зовсім, як понаїздили в Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама приїхала, заздалегідь понасилала з батьківщини прикажчиків. Лейба тоді, одпасшись на панському добрі, пішов на підніжний корм…

      Понаїздили нові прикажчики та зараз кинулись одбирати місце для панських покоїв. Дивились, обдивлялись, міряли, розміряли, – та звеліли Бліщенкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, як почули – руками й ногами! Та трохи не наложили головами… Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сім’ю та й змандрували…

      Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля – сумна, заплакана, без волі, без радості… з батогом у руках!

      Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати. «Що буде? Що завтра буде?..» —кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи було доволі: кацапи розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату… На завтра – заложили натомість палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що піщани аж жахалися… На післязавтрього загадали чоловікам теє дерево обтісувати. Забрали чоловіки сокири, пішли обтісувати…

      Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцять горниць, з погребами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справді виглядав далеко краще, ніж піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше – не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати – загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати.

      – Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. – питали крізь сльози чоловіків жінки.

      – Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці… – раїли чоловіки.

      На завтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов виходили в далеку дорогу, – перший раз потягли на панщину…

      Швидко СКАЧАТЬ