Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ уранці, не йде обідати; не вертає й надвечір… Де він? Де старий січовик Мирін Ґудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. – Ніхто ні чув, ні бачив. – Переходить день; минає другий, третій… як крізь землю провалився! Марина – плаче. Син – сумує. Невістка – як з хреста знята. Діти – і ті притихли, мов їх і в хаті немає…

      А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: «ший!»—він шию підставив… А поки-то він обходиться, – треба його силою неволити… Генерал своє робить…

      То немічний дбає за силу, а генералові – що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» підняли піщани, як неуважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це бидлом, гадюками, – нєх їх дзябли візмуть!.. А на другий день знову приїхав у Піски, – та тільки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Піски вступала москалів рота. Налетіли на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити…

      Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати… Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб одправив молебень. Батюшка побоявся, – не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться. Що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а тепер ляшків сюди насилають панувати! Може б, ще довго ґвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили…

      Порозганяли їх по домівках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтіч… хто куди! Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили… Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла… Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів – як той кріт у норі…

      Такий переполох – генералові на руку ковінька. Він безпечно ходив з хати в хату – робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слідкував за паном, як вірний собака за стрільцем. На ніч поїдуть у Гетьманське; а на ранок – знову в Пісках. Пише та й пише…

      Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирін. Тижнів там через два, чи що, вернувся він додому – засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.

      – Не журись, сину! – скрикнув старий, увійшовши в хату, – забув і поздоровкаться. – Ось тобі – на! Поки світа-сонця, козаком будеш… А ті, що не слухали мене, дурного, – хай тепер, як самі знають! – Та й віддав синові до рук бумагу.

      Мов сонце вступило в хату. Такі всі раді, веселі… І Мирін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем…

      Як же довідались про бумагу піщани, – давай увечері, крадькома, до Мирона бігати: розпитувати, дивитись…

      – А що?.. А як?..

      – А так – як бачите! – каже Мирін. – Хто записаний в «компут», – той довіку вільний, і сім’я його, нащадки його навіки вільні; а хто не записаний, – тому генераловим бути…

      Як почули таке піщани… батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тільки записаним бути?.. На людях і смерть красна. А то – як-таки: одного села люди, однаково СКАЧАТЬ