Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

      – Мій.

      – І то, під гаєм, твоє?

      – Моє.

      – А я ту місцину найдужче люблю… Бач, які на ній гарні квітки ростуть.

      Чіпка не потрапив, що їй одмовити, – та замість того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина… дві… Чіпка не спускає з неї очей.

      – Чого ти дивишся на мене? – обізвалася вона, скинувши на його погляд. – Дивись, яку моду вигадав… мов з’їсти хоче…

      Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!

      – Не дивись! – скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.

      Чіпка – сам не свій… так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю біленькою, пухкенькою рукою… Здається, якби можна, так би й гамкнув за мізинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева квітка… Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп’яв свої очі.

      – Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! – Та взяла справді й повернулась до його спиною.

      Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік, – та все-таки заглядав в вічі.

      – А-а-а, осоружний… причепа! не дивись, кажу! не дивись! – Та давай його вінком по голові й по виду бити.

      «Бий, – думає Чіпка, – бий дужче… бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від себе… Мені так любо та мило з тобою!»

      Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався… Вінок швидко розсипався; головки од квіток поодлітали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:

      – Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! – Та, згорнувши попід ліктями свої білі руки, – сама вже послала йому бісики очима…

      Чіпка не видержав. Як кіт на мишу, – так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.

      – Пу-у-сти… пу-у-сти-и! – закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду…

      Тоді він випустив.

      – Ну, та й удрала ж, – аж закрутило в носі! – каже він, скривившись.

      – А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже й лізе!.. – каже вона. А в самої очі – так і сміються, так і грають!

      – Дурна ти… хіба що?

      – Як що? Он, послинив… ве-е! – та й стала витирати рукавом щоку.

      – Не одкусив же, – сміється Чіпка.

      – Ото б добре, якби одкусив… Тоді б я тобі очі видрала.

      – Якби подужала.

      – Тоді б побачив…

      Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він – на неї. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї виплило в своїй пишній красі й обдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, піднімаючи догори свої похилені колоски.

      Дівчина прямо глянула Чіпці в вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши вниз довгі й густі вії, запитала:

      – Де СКАЧАТЬ