Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ по стінах розмальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихенько підвелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає в його бліде лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби зціплені, вид – страшний, грізний. У матері аж серце боляче повернулося од того виду страшного…

      – Хай тебе криє Мати Божа від усього лихого, – шепче вона. – Спи, сину, може, переспиш.

      Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрімати.

      Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!

      Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п’яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір… На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер – діда нема… і в двір не пускають!

      VI

      Дознався

      Лягла зима. Вийшов Чіпка за царину, ходить коло землянки, голову повісивши. Дідова оселя снігом прикрита; мороз малі віконця позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увійшов у землянку. Пусто та холодно! «Нема діда, – думає Чіпка, – і землянка, така ще недавно привітна, тепла, стала холодною та неодрадною… От що робить сильний з немічним! Пани – з кріпаками… Вони й з моїм батьком таке виробляли… одібрали його від мене… я його не знаю, не бачив… покрили мою голову соромом, докорами… Прокляті!»

      Вертає Чіпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодиці сваряться через тин… Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спірка, змагання…

      Одні викрикують:

      – Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?.. ще трохи?!

      – А видно, ще трохи, – одказують другі. – Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панські руки покаляти…

      – Кат їх бери, з їх руками! – озиваються треті. – Вони звикли чужими жар загрібати…

      – Еге ж… А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!

      – Так-то, видно, їм наші руки подобались, – зарішає сивоголовий дід.

      – Ну, стривай! – кричить знову хтось з гарячіших, – тільки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, – знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить…

      – Це тоді буде, як на долоні волосся виросте, – охолоджує неймовірний.

      – Чого волосся виросте? – кричить гарячий. – Скаже цар: будьте панами… ну, і будемо!

      – Оттоді-то буде!! – глузує неймовірний.

      – Авжеж… не те, що тепер!

      – Я б свого зараз, як бовкуна запріг у санчата – та по дрова… а то тепер у хаті така холоднеча, що аж вовки виють, – каже хтось з гурту.

      – Ну, СКАЧАТЬ