Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник) - Панас Мирний страница 34
Название: Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник)
Автор: Панас Мирний
Жанр: Зарубежная классика
isbn: 978-966-03-5617-7
isbn:
Вона зареготалася молодим та дзвінким сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці.
Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»
Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться то на неї, то в той бік, звідкіля вчувся голос.
– Хто то? – питає він.
– Не знаю! – промовила вона. – Та як сполохнута перепелка, разом зірвавшись з гніздечка, прожогом пурхає вгору, – так вона одскочила від його, і – тільки оком моргнути – майнула подовж жита.
Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей… Вона, як вихор, мчалася густим житом, воно тільки розлягалося за нею, як розлягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала з очей зникати… Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею… Вона скрилася за горою… Він напружив ноги, наче доганяв злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину – і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того самого згірка, на котрім стояв він, під двором стояла натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки, та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я – ось! Ось-ось – зараз!.. зараз…» Незабаром вона опинилася коло жінки, та разом обидві й пішли у двір.
– Ну, тепер же і я знаю, чия ти! – промовив голосно Чіпка й весело повернув назад.
Післля того – не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його… Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу… Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, втихомирити горе…
Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з надією: то надія подужує острах, то острах – надію. Оже надія все-таки зверху! «А може… всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться…» А страх знову сполохне надію: «Може, москаль її панові судовому кохає… не попусти, Боже! зав’яне, помарніє свіжий квіт її вроди під холодним, жовтим поглядом судовика… погаснуть ясні очі, поблекнуть рожеві уста… захляне душа… Не доведи, Господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може… – проривається наверх-таки надія, – щастя, як трясця…» І очі в його засяють радістю; серце затрепече в грудях вільніше…
З того часу – поле як причарувало його. Перебуде день, два, – та й іде… «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати…» Ходить по полю, з ниви на ниву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється… «Отут її вперше забачив… осьдечки вінок плела… ось та місцина, де сиділи… сюди тікала… а це, видно, недавно ходила, бо свіжий слід…» Дививсь – не стямився й звідки, вихопилась та й почимчикувала житами, тільки одежа матнається… Чіпка помітив – берегтися стала.
– Ач, утекла!.. – мовить він голосно. – Ген-ген уже… за горою… Ну, та й дівчина ж!!
І вертає він назад у СКАЧАТЬ