Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      На фестиваль я поїхав уже одружений: моя Софія милостиво відпустила свого молодого мужа; я їй і сьогодні вдячний, що ніколи не тримала мене на поворозці жіночих ревнощів. Можливо, це й спричинилося до того, що ми удвох відносно мирно прожили вік, і хто знає, як склалось би в мене життя з іншою… Та юне серце – шалене, сліпе й навіжене: ой, як забилось воно, коли в гуртожиток, де ми мешкали з Петренком, зайшов Павличко і сказав: «Хто хоче – їдьмо в Останкіно до сестер Байко в гості!»

      Хто хоче?! Звичайно, я зібрався перший. Проте чекало на мене того дня тяжке розчарування, та одночасно й велика полегша: ті складнощі, які могли зайти в житті трьох людей, вмить були усунуті…

      Після обіду на траві ми зайшли до якогось там залу на танці; я запросив Ніну до танґо. І зважився! Не гаючись і не думаючи про наслідки, підніс її руку до уст, та не встигли ще прошелестіти слова освідчення, як осліпив мене блиск золота: на перстеневому пальці у Ніни сяяла шлюбна обручка!.. Минуло відтоді багато літ, а щемливе почуття юнацького захоплення залишило слід у серці: я й досі люблю зустрічатися з далеко вже не схожою на гнучку бадилинку жінкою й відчувати свою симпатію до неї. Дивне те життя… До речі, моя дружина вчила у школі Нінину дочку – улюблену мною артистку Львівського театру ім. Марії Заньковецької – Лесю Бонковську.

      Над Останкінським озером, на зеленій леваді ми простелили дастархан й заходилися бенкетувати. Тоді ще ніхто з нас не вживав горілки, ми пили вино й чудово від нього хмеліли, співали – й сестри Байко мусили мужньо витримувати наші голоси… У своєму альбомі я зберігаю фотографію нашого товариства на імпровізованому бенкеті: крім сестер-господинь і львів’ян ви побачили б на ній закордонних гостей; не знаю навіть, як вони там опинились, а залишилися приятелями на весь вік. Це повновида красуня Галина Горбач з Німеччини й інженер з Польщі, на вигляд нобілітований шляхтич, Михайло Козак.

      Ото й відкрилося тоді для мене перше віконце в інший світ, який був заслонений від нас залізними жалюзі, й могло воно прочинитися тільки в Москві на Всесвітньому фестивалі, на який з’їхався з усіх усюдів молодий люд, що то на відміну від старих пасічників, анахоретів і бурчунів прагне і легко вміє спілкуватися та нав’язувати контакти.

      Я вперше зустрівся з українцями з діаспори й увіч переконався, що нічим вони від нас не відрізняються – ні поглядами, ані смаками, хіба лише тим, що поводяться розкутіше й ширший у них кругозір. Та це й не дивно: живуть-бо в цивілізованому (маю на увазі пані Горбач), а не в дикому соціалістичному світі й здобувають в університеті справжню освіту, – ніхто ж їм ніколи не туманив голови лєнінським лжевченням. А ще: не вміли вони розмовляти пошепки або порозуміватися на мигах, і доводилося нагадувати їм вряди-годи, що в найдемократичнішій совєтській державі треба тримати язик за зубами.

      Минуло відтоді майже сорок років, а з Галею СКАЧАТЬ