Силует. Наталена Королева

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ багато людей в Землі Кемі, довідавшись про подію ту, повірили, що і найгарніше і наймудріше слово часом менше варте, як чин, хоч він складається тільки з одного руху.

      А сталося ж це за панування згаданого Рамзеса Міямуна Великого, сина Сеті. Мудрішого, могутнішого й міцнішого за нього володаря ніколи не знала Земля Кемі. Коли ж відійшов він на Захід[14], до Країни блаженних, засмутилася Земля Кемі, як вдова єгипетська, як сирота, що вийшла надвечір з оази й заскочила її ніч в пустині та пітьмою сповила шляхи її, і розум, і зір…

      Доба мук і жаху, тривоги та болю прийшла тоді на Єгипет. Фарао Озирис-Менефта радніше був би в Абідосі, в Країні Заходу, як у Тебах володарських. Намножилось тоді сила несчислена нечистого народу Апуру, що сам себе побожно Бен-Ізраїлем звав, – як гусіні на полі капустяному, як сарани – най впаде лихе слово на пустиню! – що множить її Сет на зло людству.

      І зірвались загати терпеливости у люду Кемі. І, вставши, вигнав він нечистих Апуру з володінь Амонових…

      І сталося.

      Нечиста жінка з того народу Апуру, втікаючи за племенем своїм, несла з собою й дитину свою. Та ж крім дитини, що їй належала, тяжко несла вона ще й ріжні скарби Землі Єгипетської, яких накрала багато, як і всі, що були з народу Апуру. Бо ж було у них звичаєм обкрадати скарби живих і мертвих в землях чужих, чи то – приходючи (туди), чи то – втікаючи (звідтіль) перед гнівом народнім.

      І втомилась вельми жінка нечиста під важким вантажем своїм. Та й відбилась вона від гурту втікачів – одноплеменників своїх. Тоді міркувала в серці свойому нечиста жінка та: «Якщо скарби вкрадені покину, де ж знову здобуду їх в пустині? Тож лишуся знову я вбога, як була перед тим! Якщо ж кину дитину свою, – вільніше буде мені нести скарби крадені. Дитину ж иншу придбати зможу, ще й не одну, аби лиш дійшла живою та cкарби донести зуміла».

      Й покинула вона дитинку, поклавши її біля ніг Сфінксових у пустині. Сама ж мерщій помандрувала далі. І не оглянулась.

      Дитятко ж лежало довго, квиліло та плакало, бо спека росла у пустині, й було там, як у печі, що її нагріває пекар, маючи тісто приготоване. А як стало тепло дуже-дуже, ніздрі Сетові роздмухали пісок. І зривався він хвилями, які летіли, щоб кинутись у безконечність, поза окрай землі. Ра на обрію затулив обличчя своє. І Сонце – джерело світла – стало як смолоскип, що вгасає, димом чорним обмотаним. Було, як рана кривава на небі, смертельно пораненому.

      Не мала ще розуму дитинка Апуру нечистих. А тому, що й звір нерозумний боїться вихру самуму й тікає, шукаючи криївки, – тож чуття звіряче й примусило дитину ту малу кричати голосом великим. Відчуло бо мале, як смерть, ніби мати, нахилилась вже над ним. До цієї хвилі ще досі уста дитини тієї не вимовили жадного людського слова й не знало воно жадної мови людської. Та ж в страху передсмертному простягло воно вгору ручки свої, рятунку шукаючи. Відкрило воно знову свої уста, ще не поплямлені ані неправдою, ані ненавистю, ані прокльоном, і покликало:

      – МАМО!.. – СКАЧАТЬ