Силует. Наталена Королева

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Нічим не сміло воно бути подібне і до тих міст, що будуть потім. Та хиба ж можуть збудувати таке місто знані великому шахові його власні будівники? І послав гінців, людей військових, розвідчиків і шпигунів по всіх світах, по всіх шляхах великих. І велів хапати, де тільки пощастить, митців чужих: малярів, різьбарів, будівничих і тих, що складають чарівні казки. І наловили їх силу-силенну й поставили перед очі володареві. І сказав Джіан-Аґір:

      – Мистці!.. Я дам вам усе, чого забажає ваша душа, а ви дайте мені лиш твори вашої уваги. А не дасте, – я заберу й ваше життя.

      І взялися мистці за працю. Віддали за власне життя всю творчість свого духа. І повстало місто. Несподіване як сон, химерне – як казка. Вигляд цього згучав співом Гурій, грало воно барвами тисяч веселок. Та ж сказали мистці Джіан-Аґірові:

      – Ми виконали твою волю. Але одна умова: почекай повний місяць виходить в столицю нову, – мусить у ній все осісти, стверднути, просохнути. А нас відпусти до домівок своїх.

      Дав кожному щасливий шах і золота, і самоцвітів, а сам і день, і ніч дивився здалеку на чарівну столицю свою. Дивився і мріяв, як у місті отім, що було наче мрія сама, буде щасливе життя його. А як минуло тридцять день, могутній шах з почотом, військом, урядниками й людьми рушив до своєї нової столиці. Була вона близько, та ж прийшлося йти далеко. Бо щоближче підходив до міста Джіан-Аґір, то далі й далі відступалося від нього місто. Так і не зміг наблизиться до нього й ніколи в нього не вступив… Бо ж все тікало воно, те місто – мрія, як хмарка на небі, як вітерець у повітрі. І як мінлива хмарка, розпалося на тисячу тисяч шматочків, що розсіялися пустинями світу, невловимі й недотикальні навіки…

      – Чому ж? Чому ж так? – не витримую я.

      А Зейнал, неначе й не чує питання, продовжує:

      – І зрозумів мудрий шах Джіан-Аґір, що не можна збудувати душі володарства руками байдужих до слави країни чужинців. Нічого тривалого не дасть серце, насильством до творчости примушене. Й не спів радости та слави, – лиш марево пустині встає під загрозою смерти…

      Глухо дзеленьчали деревляні дзвоники на шиях верблюдів: згук, що його не забуде серце, в яке він впав хоч раз. Довкола багаття заметушилися чорні силуети людей і звірят. Караван був готов у дорогу.

      – Час розмотовувати далі клубок шляху, – підвівся Зейнал. – Рідним стає край, що й на хвильку дав сердечний відпочинок мандрівникові. Та ж далі йди, людино! Місця досить знайдеш у світі завжди…

      А коли вже рушили, додав:

      – Стояча вода загниває. Коли б місяць зістав нерухомий, то ніколи не досяг би він повні своєї…

      «Німий»

      Світлій пам’яті предоброго монсіньора Яна Ржіганека, ректора семинарії «Клєментіна»

      На стародавній дзвіниці «Клєментіна», в «стовежатій» Празі, спить тяжким сном без видінь зчорнілий від часу дзвін. Називають його звичайно «Німий». Бо ж справжнє при хрещенні дане наймення давно вже забулося й стерлося з пам’яти людської.

      Нерухомо прибитий до брусу, СКАЧАТЬ