Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ й за мене? Я й косу наклепати не вмію. Пожалів, прихистив. Сухенький, сивий, увесь день косою сухе стебло – чиргик, чиргик. Де тепер такі люди?

      …Бачу з житнього покосу гніду конячку, яка тягне польовою дорогою порожнього возика, нараз зупиняється, а потім сама рушає далі: то зупинилася біля косарів або в’язальниць моя мати, голова колгоспу. А ото вона ж тією конячкою вертається з банку, на возі – латаний-перелатаний мішок, у ньому везуть з касиркою гроші, латаний мішок – для «маскування». Мати могла тоді отримати високі нагороди, навіть стати героєм праці – не дозволила совість. Її не раз підбивало на те начальство: варто було виділити п’ятдесят гектарів землі, кинути туди всі добрива, нагнати колгоспників, виростити рекордний врожай, і голова артілі – герой праці. А що вродило на решті гектарів – те все другорядне.

      Найбільшим «тріумфом» матері було, коли їй вдалося видати на трудодень більше, ніж по інших колгоспах району, на святкуванні чергової річниці «великої соціалістичної революції» колгоспники в колоні підхопили її на руки й понесли повз трибуну з місцевим керівництвом. І водночас – скільки гіркоти вона пережила через загальне безщастя, безхліб’я, убозтво. Ми майже ніколи не розмовляли вдома на «політичні» теми, але я бачив, що Сталіна мати не любить; я допитувався в матері правди, але вона мовчала й тим мовчанням підтверджувала мої здогадки – й переживала за бідування народу, й намагалася нести хрест нарівні з усіма. Вона ніколи не хвалила дореволюційного життя, розповідала про його несправедливості, жорстокості, але ніякої похвальби на адресу життя нинішнього не висловлювала також. І знаходила порозуміння у людей. Бувало, у важкому сорок сьомому, біля молотарки, хто-небудь з дядьків, несучи від великого, дев’ятивідерного казана миску з затіркою – вода та декілька жмень борошна, – зронить: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». Дивуюся сміливості, й тому, що ніхто ніколи не доніс. А те, що не донесе голова – вони знали. Мати не заливала у печах колгоспниць, які не пішли на роботу, вогню, не заганяла до роботи примусом, але, звичайно, й особливого достатку людям дати не могла – норми державних поставок були страшні, закони – немилосердні. Все те вона переживала болісно.

      Пригадую такий ось епізод. Нетипова історія в типових обставинах. 1947 голодний рік. Весною жінки перебирали в кагатах картоплю, кожна всипала собі в мішок звідти по відерцю. Але хтось доніс, у селі на той час була міліція, їх одразу заарештували. Всі жінки – вдови, солдатки, в декого – по кілька дітей. Мати приїхала конячкою на обід додому, й одразу позбігалися родичі заарештованих, здебільшого бабусі. У нашому дворі стояли плач, голосіння. Мати кинулася до сільради, сіла у вантажівку і наказала шоферові їхати «в район». У райвиконкомі застала голову виконкому, жінку, яка саме розмовляла з начальником дорожнього управління, своїм коханцем. Мати ледь стримуючи сльози розповіла про нещастя, попросила про допомогу – заступитися за вдів. Голова райвиконкому розкричалася, розрепетувалася: СКАЧАТЬ