Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

      Я намагався бути таким, як інші хлопці. Хоч це не завжди вдавалося. Я був наповнений Майн Рідом, Стівенсоном, Жюль Верном – мати якийсь час працювала бібліотекарем, і мені доступ до книжок був вільний, однак я намагався не показувати своєї «вченості» і, з завмиранням серця, ліз на тонкі, але дуже високі Баньківські сосни до кибчикових гнізд, а сосна під тобою гнеться, здається, ось-ось вломиться, ганявся з палицею за собачою тічкою, лазив у сад до дядька Красновида і на баштан по кавуни. Одного разу ми з хлопцями втрьох залізли на яблуню, а дядько не став нас збивати тичиною, а прив’язав під деревом злющого-презлющого пса Полкана, а сам пішов геть. Був серед нас хлопець на прізвисько Пердилка, безбатченко, відчаюх і хуліган, він був всім за приклад всього найгіршого. З ним ніхто не насмілювався навіть навкулачки. Крім того, він був єдиний, хто міг пустити з пісюна струмінь вище воріт. Але ж був і підступний. Підмовивши всіх піти рвати дядькові яблука, сам потихеньку залишився, пішов до Красновида й постукав у вікно: «Дядьку, у вас яблука крадуть». Ото тоді ми й сиділи на яблуні, під якою дядько прив’язав Полкана. Як доросли ми до війни, він пішов в загін до партизанів, хоч був ще малий, вони посилали його в місто і на залізницю на розвідку, й одного разу він поцупив у німця гвинтівку, але це побачили, хлопця схопили і розстріляли.

      Страх – він ще кожному багато років сидітиме на плечі, а все ж у дитинстві він легший, скороминущіший. А потім була війна з відступом з колгоспною худобою (увесь день на конячій хребтині), з німецькими літаками над головою, панічним відступом наших військ, перемішаних з гуртами біженців і худобою, поверненням додому, окупацією з голодом, копанням закупами городів до кривавих мозолів, за якими кривавилися наступні, виготовленням гребінців з дюралюмінію, відідраного зі збитих радянських літаків – по десять базарних яєць за один гребінець, з партизанами вночі та німцями вдень, самогоноварінням на продаж, щоб вижити і багато іншого; все це я як зумів описав у повісті «Вогні серед ночі».

      Для мене все це, сьогодні, я думаю, крім гірко-негативної сторони, мало й позитивний бік: я пізнав по чім ківш лиха, як важко людині виживати, як їй доводиться тяжко працювати, – останнє – працювати, згодилося в подальшому житті. Період романтизму я пережив у шостому класі, коли закохався – якщо це було кохання – в однокласницю Іру, круглолицю, як повний місяць, ще й з зорями в очах. Вона на уроках першою піднімала руку і декламувала вірші таким дзвінким голосом, що дзвеніли шибки, але того мовби не помічала. Вона частіше давала переписувати задачки Борисові або Жорці, і вмочувати і її чорнильницю – невиливайку перо «рондо» і вимочати сторінку її промокашкою. Мовби не помічала мого стану, а насправді помічала, бо коли ми закінчували виші, я – університет, а вона фізмат педагогічного, раптом прислала мені листа, в якому писала, що Борис пропонує їй виходити заміж і питала поради. Я тоді вже набачився інших дівчат і з деякими зустрічався, колишня романтика вже перейшла в реалізм – спав СКАЧАТЬ