Таємний сад. Фрэнсис Элиза Бёрнетт

Чтение книги онлайн.

      – Дивіться у вікно, а хвилин через десять самі побачите, – відповіла та. – Доки ми доберемося до маєтку, нам треба проїхати вісім із половиною акрів повз вересові поля. Багато ви не роздивитеся, бо ніч темна, але що-небудь, може, й побачите.

      Мері більше не ставила запитань, але чекала на щось у своєму затишному кутку, вдивляючись у вікно. Ліхтарі карети висвітлювали невеликий простір попереду, й дівчинка розрізняла контури предметів, повз які вони проїжджали. Одразу за станцією вона побачила крихітне село: побілені будиночки й світло в трактирі.

      Вони минули церкву й будинок священника, освітлену вітрину маленького магазинчика з іграшками, солодощами та іншими предметами, виставленими на продаж. Відтак виїхали на тракт, і дівчинка побачила живоплоти й дерева. Потім довго не було нічого цікавого – чи то просто занудженій Мері здалося, що довго.

      Нарешті коні пішли повільніше, немов підіймалися на пагорб, і Мері здалося, що за вікном нічого немає, окрім темряви. Вона нахилилася вперед, притулившись обличчям до вікна, – і тут кеб добряче трусонуло.

      – Ага! Ну, ось зараз ми точно проїжджаємо повз вересові болота, – повідомила пані Медлок.

      Ліхтарі кидали тьмяне світло на звивисту дорогу, обабіч якої скільки можна було побачити росли маленькі кущі та якісь низькорослі сланкі рослини. Здійнявся вітер і протяжно загоготів.

      – Це часом… не море? – запитала Мері.

      – Ні, це не море, – відповіла пані Медлок. – Це не степ і не гори, це просто нескінченні милі дикої землі, пасовища, де не росте нічого, крім вересу, і де немає нічого живого, крім диких поні та овець.

      – Якби тут була вода, це було б море, – сказала Мері. – Шумить, як море.

      – Це вітер виє в заростях. Як на мене, це дике й похмуре місце, хоч багатьом тут подобається, особливо, коли зацвітає верес.

      Вони їхали далі й далі занурені в темряву, і хоч дощ припинився, сильний вітер за вікном кеба не стихав: то свистів, то видавав інші, ще дивніші звуки. Дорога то підіймалася, то опускалася. Кілька разів карета проїжджала невеликими місточками, під якими шуміли бурхливі потічки, напоєні недавнім дощем. Мері здавалося, що поїздка ніколи не закінчиться, а ці безкраї чорні простори по обидва боки кеба насправді якийсь темний океан, через який вони їдуть по вузенькій смужці суші.

      «Мені тут не подобається, – вирішила дівчинка. – Не подобається мені тут». І міцніше стиснула свої тонкі губи.

      Коні знову піднялися на пагорб, і Мері помітила вдалині вогник. Пані Медлок теж прикипіла до вікна й полегшено зітхнувши, вигукнула:

      – Як же я рада цьому вогнику! Це – світиться в будинку воротаря. Що ж, уже незабаром ми вип’ємо по добрій чашці гарячого чаю.

      Це було не «так уже й незабаром», як вона сказала, бо карета, заїхавши через ворота, ще кілометри зо три їхала алеєю парку, де старі дерева, майже торкаючись верхівками, утворили щось на зразок довгого темного склепіння.

      Нарешті кеб СКАЧАТЬ