Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох

Чтение книги онлайн.

      Он клаптик блакиті. Як звеселіла душа!

      Високо вгорі витав беркут, спокійно, з широко розпростертими темними крилами. Він теж не рухався; здавалося, повітря само легко підтримувало й несло його.

      Тільки час від часу потріскане каміняччя просвітлювало похмуру гущавину. Поодинокі ялиці висотою до ста, ста п’ятдесяти, а то й двохсот футів випиналися верхівками з-понад лісу, огорнені, немов хмаринками диму, ранковим туманом.

      Праворуч раптом розверзлося темне провалля, по дні якого летів нестримний бурхливий карпатський потік, викидаючи біле шумовиння на чорні стіни, перекочуючи та вергаючи біле каміння, щоб потім, вирвавшись на ясний світ, сховати своє іскристе зелене полум’я під валунами. Розтрощений блискавкою стовбур, наче шлагбаум, перекрив стежку. Наші коні перестрибнули його одним скоком.

      Трохи згодом, збоку від нас, з’явилася світла прогалина – колись буря повалила тут ліс. Ніби на полі бою з доісторичних часів біліли тут нагромаджені кістяки дерев. Обламаний під корінь велетень звалився долі, його усохла голова хрускотіла під ногами коней.

      За кілька сотень кроків старий опришок показав нам зарослу плющем, барвінком та афинами[9], встелену моховим килимом печеру у скелі, одну з тих, у яких за повір’ями живуть злі й добрі демони, давні поганські боги нашого народу.

      Старий перехрестився і пришпорив коня. Геть звідси!

      Ми їхали ще якийсь час, коли зненацька важку тишу пралісу перервав незвичний шум. То не було шелестіння гілок, ані жебоніння потічка, а дедалі голосніший сердитий гул, що раптом вибухнув гуркотливим громом. Ялиці враз розступилися, і ми побачили водоспад, що спадав зі скелі. Наші коні самі стали.

      Незрівнянна гра!

      Могутній потік, що у своєму падінні мінився від темно-зеленого смарагду до білосніжної білизни, перестрибував сотні приступок, рвався на шмаття гострими виступами скелі, летів униз, розсипаючись дрібнесенькими білими перлами та сріблястими іскорками. Папороть у зріст людини росла обабіч потоку, дряпалася догори схилом і тремтіла під легким вітерцем. Усе тут дихало свіжою прохолодою і волого блищало.

      У гурті струнких вільх, чиї верхівки світлим острівцем плили в морі темних ялиць, співала пташка, розтуляла дзьобика й вигравала наче флейта, раз у раз настовбурчуючи пір’ячко на червоних грудях. Панна Лодойська емоційно ворушила устами, але ніхто не розумів її, ніхто не чув і пташиного співу. Усе поглинув могутній монотонний рев.

      Опришок підняв топір. Ми рушили далі.

      Поволі розгорталася перед нами неприступна камениста панорама гір, схожа на понівечений, обмитий хвилями берег великого моря. Світло дня лягло то тут, то там поміж сірими тінями, куші спалахнули м’яким зеленим вогнем. У цьому святочному палахкотливому сяєві сонця всі речі мов плавали в металевому полиску, а сірі вершини СКАЧАТЬ