Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вбранні[1]. Впадає в очі те, що більшість русинів, як і їхні найближчі родичі германці, мають світле волосся, тим часом серед гуцулів зрідка стрінеш інший колір волосся, окрім чорного, тому-то в народних забобонах летавиці[2] завжди золотоволосі. Зваживши на це, можемо дійти висновку, що гуцули під час великого переселення народів, перед в якому вели слов’яни, дуже рано дісталися наших гір. І тоді, як германці, що наступали їм на п’яти, а згодом гуни, татари, угри, монголи та турки розкололи племена їхніх братів, розділили, розпорошили по світу й змішали з іншими народами, гуцули зберегли свій первісно слов’янський, або, якщо хочете, кавказький характер. Можна також припустити, що вже в час заснування Коломиї римлянами вони жили осідло там, де живуть і тепер, надто багато чітких і виразних споминів збереглися в народній пам’яті з тих часів. Вони ще й понині називають себе воїнами-легінями, що походить від римського слова «легіонер», а «Здоров був, легеню!» – їхнє улюблене звертання. Вони лаються іменем Плутона і закликають на допомогу «мужнього лицаря Марса». Одна гора біля Кутів зветься горою Овідія[3], а озеро поблизу також має ту саму назву. Цілком можливо, що за час свого заслання на узбережжі Чорного моря великий римський поет побував і на слов’янській коломийській землі, бо про перебування тут римлян свідчать численні знахідки римських каменів та монет, оздоблених зображеннями голів римських цезарів.

      – Дуже вірогідно, – завважила панна Лодойська.

      – Фактично, красива й мудра історія, – втрутився раптом мій козачок громовим прошнапсованим голосом. – Але, з дозволу вашої світлости, панотця та вельможних панн, нам час вирушати, якщо не хочемо втратити гарної прохолодної ранкової пори.

      – Маєш рацію, сину мій! – рявкнув хірург, із гуркотом підвівся й затягнув високим тенором «Гей, браття-опришки!».

      Івашко рушив попереду, показуючи нам дорогу.

      – Ось тут мешкає старий опришок, – сказав тихо й урочисто мій козачок і показав на самотню гуцульську ґражду, яка стояла на стрімкому скелястому пагорбі серед струнких похмурих смерек. Високий частокіл із чотирьох боків оточував просторі, складені з важких сіро-чорних колод будівлі, покриті ґонтом. Нам було видно низьку довгу хату без вікон, без дверей та комина. Довкола важкі тіні й сумовита тиша. Тільки знизу, з урочища, долинав гук несамовитого гірського потоку.

      Це місце навівало глибоку меланхолійну тугу.

      Доки ми дряпалися схилом, перед зачиненими на велетенські засуви ворітьми ґражди з’явилася велика кошлата біла голова з маленькими гострими вухами та крихітними блискучими очима, які спокійно спостерігали за нами.

      – Mon Dieu![4] Що це? – скрикнула панна Лодойська.

      – Білий ведмідь! – зарепетувала Лола.

      – Це опришковий вівчур, – усміхнувся козачок. – Удень він – ягня, справжнє ягня, – з тими словами він відімкнув ворота, зняв балку СКАЧАТЬ