Название: Lustrum
Автор: Роберт Харрис
Издательство: OMIKO
Жанр: Историческая литература
Серия: Бест
isbn:
isbn:
– Гей, ти! – закричав він. – Це будинок Цицерона?
Коли я відповів, що це дійсно так і є, він крикнув комусь через плече: «Знайшли» – і вдарив найближчого до себе раба з такою силою, що той, бідолашний, ледь не рухнув додолу. Наглядачу доводилося високо піднімати ноги, аби йти по снігу, – і саме такою ходою він наблизився до мене. Потім з’явилися другі носилки, за ними треті і зрештою четверті. Вони вишукувалися в шеренгу перед будинком, і тієї миті, коли носилки було опущено на землю, носії попадали в сніг, повисаючи на ручках, як змучені веслярі повисають на своїх веслах. Це видовище мені було геть не до душі.
– Може, це й будинок Цицерона, – запротестував я, – але відвідувачів він не приймає.
– Ну а нас прийме, – пролунав з перших носилок знайомий голос, і, коли кістлява рука відсунула фіранку, переді мною з’явився лідер партії патриціїв в Сенаті Літацій Катулл. Він був закутаний в звірячі шкури аж до свого гострого підборіддя, що робило його схожим на великого й озлобленого горностая.
– Сенаторе, – промовив я, кланяючись, – я доповім, що ви прибули.
– І не тільки я один, – уточнив Катулл.
Я кинув оком на вулицю. Докладаючи неабияких зусиль, аби вибратися з інших носилок та проклинаючи свої солдатські кості, з’явився переможець Олімпія та батько Сенату Ватій Ізаурик. Поруч з ним уже стояв серйозний супротивник Цицерона в усіх судових справах Гортензій, улюблений адвокат патриціїв. Він, у свою чергу, подав руку четвертому сенатору, чиє зморщене, коричневе та беззубе обличчя я не зміг розпізнати. Цей старий був зовсім немічним на вигляд. Думаю, він давно вже не відвідував сенатських засідань.
– Шляхетне панство, – сказав я якомога більш урочисто, – прошу вас прослідувати за мною, і я доповім новообраному консулу про ваш візит.
Я пошепки наказав носіям прямувати до таблініуму, а сам поквапився до кабінету хазяїна. Вже біля його кабінету я почув його голос, який урочисто декламував: «До мешканців Риму звертаюся я – годі!» Коли я відчинив двері, то побачив, що він стоїть до мене спиною, витягнувши вперед руку та склавши кільцем великий та вказівний палець, та звертається до двох молодших секретарів – Сизифія та Лорея.
– А тобі, Тіроне, – продовжив хазяїн, не повертаючи голови, – наказую – не смій більше мене переривати! Який ще знак послали нам боги? Дощ із жаб?
Секретарі нишком хихикнули. Напередодні дня, СКАЧАТЬ