Небезпека «Дому на околиці». Агата Кристи

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ спокійно собі чекати, доки тут не пройде мадемуазель. А вона таки пройде тут. Бо з «Дому на околиці», якщо обходити дорогою, доведеться дати доброго гаку. А мадемуазель Нік Баклі, безперечно, з тих, хто завжди спізнюється й подається навпростець!

      – А все ж стрілець колосально ризикував! Його могли помітити, а постріл на нещасний випадок не спишеш!

      – Ні, не випадок… аж ніяк.

      – Що ви цим хочете сказати?

      – Нічого, так, одна ідейка. Можливо, виправдана, а може статися, й ні. Залишмо її поки осторонь і повернімося до того, про що я тільки-но згадав – до неодмінної умови.

      – Тобто?

      – Ви, певно, і сам можете мені сказати, Гастінґсе!

      – Не хотів би позбавляти вас задоволення похизуватися розумом за мій рахунок!

      – О, який сарказм! Яка іронія! Що ж, в око впадає наступне: мотив не може здаватися очевидним. Бо, якщо навпаки, ба, тоді ризик і справді виявиться завеликим! Люди казатимуть: «Цікаво, чи не такого-то це робота? Де був такий-то, коли пролунав постріл?» Ні, вбивця – чи, краще сказати, без п’яти хвилин вбивця – не може напрошуватися сам собою. І якраз цього я, Гастінґсе, і боюся! Так, у цю хвилину мені страшно. Я заспокоюю себе, кажу собі: «Їх же четверо. Нічого не станеться, доки вони всі разом. Це було б божевіллям». Але мені весь час страшно. Ці «неприємні випадки», я хочу почути про них!

      Він різко розвернувся.

      – Ще рано. Підемо іншим шляхом, по дорозі. Сад не має чого повідомити нам. Огляньмо ж традиційний підхід до будинку.

      Цей шлях вивів нас за парадні ворота готелю й побрався наверх стрімким пагорбом праворуч від них. Ближче до його маківки завиднілися стежина та напис на огорожі, який сповіщав: «ТІЛЬКИ У “ДІМ НА ОКОЛИЦІ”».

      Ми подалися стежкою, і за кілька сот ярдів вона, круто завернувши, вперлася у старезні стулки вхідної брами, яким не завадив би свіжий шар фарби.

      Справа за ними стояла сторожка, що своїм виглядом разюче контрастувала і з воротами, і забур’янілою під’їзною алеєю. Садочок довкола неї мав доглянутий та охайний вигляд, рами та штапики були свіжопофарбовані, а на вікнах висіли чисті, яскраві фіранки.

      Над клумбою схилився якийсь чоловік у полинялому норфолкському піджаку. Коли заскрипіли ворота, той випростався і, обернувшись, поглянув на нас. Він мав літ шістдесят віку, щонайменше шість футів зросту, могутню статуру і обвітрене обличчя. На голові майже зовсім не збереглося волосся, але очі поблискували насиченою голубінню. Той чолов’яга справляв враження привітної душі.

      – Добридень, – кинув він нам, коли ми проминали його.

      Я відповів тим самим і, доки ми прямували вглиб алеї, все відчував, як ті його блакитні очі допитливо свердлили наші спини.

      – Цікаво… – задумливо видобув Пуаро.

      Та на тому і змовк, ніяк не зволивши пояснити, що ж саме його зацікавило.

      Сам дім був великий і досить похмурий на вигляд. Його застували дерева, крони яких навіть торкалися даху. СКАЧАТЬ