Останні свідки. Соло для дитячого голосу. Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

      Увечері до старшої сестри приходив жених свататися. Усі до ночі обговорювали, коли весілля, де молоді будуть розписуватися, скільки покликати гостей. А із самого ранку батька викликали у військомат. Уже по селу загомоніли – війна! Мама розгубилася: що робити? Я тільки про одне думала: хоч би пережити цей день. Мені ще ніхто не пояснив, що війна – це не день і не два, а це може бути дуже довго.

      І ось літо, спекотний день. Хочеться піти на річку, а мама нас збирає в дорогу. У нас був іще брат, його тільки-но забрали з лікарні, там йому зробили операцію на нозі, і він повернувся на милицях. Але мама сказала: «Треба йти всім». Куди? Ніхто нічого не знав. Пройшли кілометрів п’ять. Брат кульгав і плакав. Ну, куди з ним? Повернулися назад. Удома на нас чекав батько. Чоловіки, які вранці пішли у військомат, усі повернулися, німці вже зайняли наш райцентр. Місто Слуцьк.

      Летіли перші бомби – я стояла і слідкувала за ними, поки вони на землю не падали. Хтось підказав, що треба відкривати рота, щоб не оглушило. І ось відкриваєш рота, затуляєш вуха і все одно чуєш, як вони летять. Виють. Це так страшно, що шкіра не лише на обличчі, на всьому тілі напружується. Висіло в нас на дворі відро. Коли все вщухло, зняли його: нарахували п’ятдесят вісім пробоїн. Відро біле, зверху їм здалося, що це хтось стоїть у білій хустині, й вони стріляли…

      Німці в’їхали в село на великих машинах, замаяних березовими гілками. Так у нас прикрашали, коли було весілля. Наламають-наламають березових гілок… Ми роздивлялися їх через тин, тоді парканів не було, а тини. Лозові. Приглядалися… На звичайних людей наче схожі… Я хотіла побачити, які в них голови? Чомусь у мене було таке уявлення, що в них нелюдські голови… Уже йшов поголос, що вони вбивають. Палять. А вони їдуть, сміються. Веселі, засмаглі.

      Уранці робили фіззарядку у дворі школи. Обливалися холодною водою. Закачали рукави, сіли на мотоцикли і поїхали. Веселі, засмаглі…

      За кілька днів за селом біля молокозаводу викопали велику яму, і щодня о п’ятій-шостій ранку звідти було чути постріли. Як почнуть там стріляти, навіть півні перестають співати, ховаються. Їдемо ми з батьком у надвечір’ї на возі, він притримав коня недалеко від тої ями. «Піду, – каже, – погляну». Там і його двоюрідну сестру розстріляли. Він іде, а я за ним.

      Раптом батько повертається, затуляє від мене яму: «Повертайся. Тобі далі не можна». Я тільки побачила, коли переступала струмок, що вода в ньому червона… І як ворони піднялися. Їх було так багато, що я закричала… А батько після цього кілька днів нічого їсти не міг. Побачить ворону і в хату біжить, трясеться весь… У лихоманці…

      У Слуцьку в парку повісили дві партизанські родини. Стояли великі морози, повішені були такі замерзлі, що коли їх хитало вітром, вони дзвеніли. Дзвеніли, наче замерзлі дерева в лісу… Цей дзвін…

      Коли нас визволили, батько пішов на фронт. Пішов із армією. Уже без нього мені пошили першу сукню за війну. Пошила її мама з онучів, вони були білі, вона їх пофарбувала чорнилами. На один рукав чорнил не вистачило. А мені хотілося показати подружкам нову сукню. І я стояла у хвіртці боком, тобто гарний рукав показувала, а поганий ховала. Мені здавалося, що СКАЧАТЬ