Останні свідки. Соло для дитячого голосу. Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ наших очах. Із нами. Особливо смерть… Біля вбитих валялися чайники та каструлі. Вражала їхня кількість. Усе горіло… Здавалося, що ми біжимо по жаринах… Я завжди дружила з хлопцями. Росла шибайголовою. Мені було цікаво подивитися: як це летять бомби, як це вони свищуть і як вони падають. І ось я лягала на землю, накривалася пальтом і через петельку для ґудзика спостерігала… Люди біжать… На дереві щось висить… Коли я зрозуміла, що це щось від людини на дереві висить, мене заціпило. Я заплющила очі…

      Сестрі Ірмі було сім років, вона несла примус і мамині черевички, страшенно боялася загубити ці черевички. Черевички були нові, блідо-рожевого кольору, з гранчастим каблучком. Мама взяла їх мимоволі, а може, тому, що це була в неї найгарніша річ…

      І з ключом, і з черевичками ми незабаром повернулися назад у місто, де все згоріло. Невдовзі почали голодувати. Збирали лободу, їли лободу. Їли якісь квіти! Швидко закінчилися дрова. Німці спалили великий колгоспний сад за містом, боялися партизанів, то всі ходили й обрубували там пеньки – хоча б трохи принести дров. Нагріти вдома піч. Із дріжджів робили печінку: смажили дріжджі на сковорідці, й у них з’являвся присмак печінки. Мама дала мені гроші, щоб я купила хліба на базарі. А там стара жінка продавала козенят, і я подумала, що врятую всю нашу сім’ю, якщо куплю козеня. Козеня підросте – й у нас буде багато молока. І я купила козеня, заплативши за нього всі гроші, які мені дали із собою. Я не пам’ятаю, як мама мене лаяла, пам’ятаю тільки, що ми кілька днів сиділи голодні: гроші закінчилися. Варили якусь затирку, годували нею козеня, я брала його із собою спати, щоб йому було тепло, але воно замерзало. І невдовзі померло… Це була трагедія… Ми дуже плакали, не дозволяли його винести з дому. Найдужче плакала я, вважаючи себе винною. Мама винесла його вночі тайкома, а нам сказала, що козеня з’їли миші.

      Але в окупації ми відзначали всі травневі й жовтневі свята. Наші свята! Наші! Обов’язково співали пісень, у нас уся родина співоча. Нехай це була картопля в мундирах, іноді один шматочок цукру на всіх, але в цей день намагалися хоча б трошечки краще приготувати, нехай завтра ми будемо голодними, але свята ми всі відзначали. Пошепки співали мамину улюблену пісню: «Утро красит нежным светом стены древнего Кремля…» Це обов’язково…

      Сусідка напекла пиріжків на продаж і запропонувала нам: «Візьміть у мене за гуртовою ціною, а продайте вроздріб. Ви молоді, у вас ноги легкі». Я вирішила взятися за цю справу, знаючи, як мамі важко одній прогодувати нас. Принесла сусідка ці пиріжки, ми із сестрою Ірмою сидимо й дивимося на них:

      – Ірмо, тобі не здається, що цей пиріжок більший за той? – кажу я.

      – Здається…

      Ви не уявляєте, як хотілося спробувати шматочок.

      – Давай відріжемо трошечки, а потім підемо продавати.

      Посиділи так дві години, і нічого нести на базар. Потім сусідка почала варити подушечки, це такі цукерки, їх давно вже немає чомусь у магазинах. Дала вона нам продати ці подушечки. Знову ми з Ірмою сидимо над ними:

      – Одна подушечка більша за інші. СКАЧАТЬ