Останні свідки. Соло для дитячого голосу. Светлана Алексиевич
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич страница 15

СКАЧАТЬ в пам’яті… Пам’ятаю тільки, що нас було багато, спали по двоє на одному ліжкові. Якщо одна заплакала, то й друга плаче: «Мама! Де моя мама?» Я була маленька, мене хотіла вдочерити одна нянечка. А я думала про маму…

      Іду з їдальні, діти всі кричать: «Приїхала твоя мама!» У мене у вухах: «Твоя ма-а-а-ма… Твоя маа-а-ма…» Мама мені снилася щоночі. Моя справжня мама. І раптом вона наяву, але мені здавалося, що це вві сні. Бачу – мама! І не вірю. Кілька днів мене вмовляли, а я боялася до мами підходити. Раптом це сон? Сон!! Мама плаче, а я кричу: «Не підходь! Мою маму вбили». Я боялася… Я боялася повірити у своє щастя…

      Я і зараз. Усе життя плачу в щасливі моменти свого життя. Заливаюся сльозами. Усе життя… Мій чоловік… Ми живемо з ним у любові багато років. Коли він зробив мені пропозицію: «Я тебе кохаю. Давай одружимося»… Я – в сльози… Він злякався: «Я тебе образив?» – «Ні! Ні! Я – щаслива!» Але я ніколи не можу бути до кінця щасливою. Зовсім щасливою. Не виходить у мене щастя. Боюся щастя. Мені завжди здається, що воно ось-ось закінчиться. У мені завжди живе це «ось-ось». Дитячий страх…

      «Просимо: можна облизати?»

      Вєра Ташкіна – 10 років.

      Зараз – робітниця.

      Перед війною я багато плакала…

      Помер батько. У мами залишилося семеро дітей на руках. Жили ми бідно. Важко. Але потім, під час війни, воно здавалося щастям, це мирне життя.

      Дорослі плачуть – війна, а ми не злякалися. Ми часто гралися «у війну», і це слово було нам дуже добре знайоме. Я дивувалася, чому мама всю ніч ридає. Ходить із червоними очима. Тільки пізніше зрозуміла…

      Ми їли… воду… Прийде час обіду, мама ставить на стіл каструлю гарячої води. І ми її розливаємо у миски. Вечеря. На столі каструля гарячої води. Білої гарячої води, взимку й зафарбувати її нічим. Навіть трави немає.

      Від голоду брат з’їв ріг пічки. Гриз, гриз щодня, коли помітили, у пічці була ямка. Мама брала останні речі, їздила на базар і вимінювала на картоплю, на кукурудзу. Зварить тоді мамалиги, розділить, а ми на каструлю поглядаємо, просимо: можна облизати? Облизували по черзі. А після нас ще кішка лиже, вона теж ходила голодна. Не знаю, що ще їй залишалося в каструлі. Після нас там жодної крапельки. Навіть запаху їжі вже немає. Запах вилизано.

      Увесь час ждали наших…

      Коли почали бомбити наші літаки, я не побігла ховатися, а помчалася дивитися на наші бомби. Знайшла осколок…

      – І де це тебе носить? – зустрічає вдома налякана мати. – Що ти там ховаєш?

      – А я не ховаю. Я принесла осколок.

      – Ось уб’є, то знатимеш.

      – Що ти, мамо! Адже це від нашої бомби осколок.

      Хіба він міг мене вбити?

      Я його довго зберігала…

      «…Ще пів ложечки цукру»

      Емма Левіна – 13 років.

      Зараз – працівниця друкарні.

      Того дня мені залишався рівно місяць до чотирнадцяти років…

      – Ні! Ми нікуди не поїдемо, нікуди. Теж мені вигадали СКАЧАТЬ