Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

Чтение книги онлайн.

      У цю пору в нашій окрузі багато говорили про одного ведмедя, страхітливого ведмедя, скажу я вам. Бачили його коло Зеньків.

      Я відразу згадав про того ведмедя біля прірви й трохи засоромився.

      Якось я знову їхав до Зеньків, аж тут повз мене пробігли селяни, просто до пасовиська, ціла юрба. Я пришпорив коня. Ще здалеку почув: «Ведмідь! Ведмідь!». Страх найшов на мене, я помчав щодуху, зіскочив із коня, а там уже купа людей. Миколая лежить на землі, тримаючи в обіймах вівчарку й плаче. Довкола стоять люди й перешіптуються.

      Ведмідь був там, великий ведмідь, і вхопив ягня. Ні пастухи, ні собаки не ворухнулися, тільки репетували що було сили, дівчина закричала, й тоді Вуглик, засоромившись, скочив зі своєю паралізованою ногою через паркан просто на ведмедя. Зуби пса уже затупилися. Він схопив ведмедя, той його. Пастухи вибігли з рушницею, ведмідь утік, ягня врятували, а Вуглик поволочив ноги кілька кроків і впав – як герой, скажу я вам. Миколая кинулася до пса, пригорнула його до грудей. Сльози капали йому на голову, пес глянув на неї, хапнув повітря ще раз – і то був кінець. У мене було таке відчуття, наче я вчинив убивство.

      – Залиште його, панно Миколає, – кажу я. Вона ж підводить свої очі, повні сліз, й мовить:

      – Ви твердий чоловік, Дмитре (так мене власне звати).

      – Це я твердий! Подумати лишень!

      Я віддав свого коня пастухам, узяв довгого ножа, ще раз нагострив його, взяв стару рушницю, витягнув набої, наново заладував, ще поклав у торбу пригорщу пороху та свинцю і – в гори!

      Я знав, що він ітиме ущелиною.

      – Ведмідь?

      – Атож. Його я й чекав. Я розташувався в ущелині. Щоб утекти звідти, не могло бути й мови. Стіни ущелини були кам’янисті й круті. Вгорі росли дерева, але корені жодного з них не провисали так низько, щоб можна було ухопитися за них рукою й підтягнутися догори.

      Йому не втекти, і назад він теж не поверне. І я не поверну.

      Отак я стою й чекаю його.

      Чи бувало вам коли-небудь так самотньо? Чи знаєте ви, що це означає, когось чекати? Доволі нестерпне відчуття, здатне розшматувати людину. Але я стояв у пустельному пралісі й очікував не кого іншого, як ведмедя.

      Смішна обережність, безголова мудрість збудження! Я ще раз підштовхнув заряд у ствол рушниці, щоб куля міцно сіла.

      Не знаю, як довго я чекав.

      Було самотньо, безконечно самотньо.

      Угорі, на краю ущелини, зашаруділо листя, крок за кроком, ніби важка хода взутого в чоботи селянина.

      Ось він щось собі бурчить.

      Ось він.

      Він бачить мене й завмирає.

      Я виходжу ще крок уперед і натискаю… Але що я натискаю? Я хочу натиснути курок, мацаю й не знаходжу його… Рушниця не має курка! Я лиш перехрестився, скидаю кептар, обгортаю ним ліву руку, а ведмідь уже підступає ближче.

      – Гов, братчику! – СКАЧАТЬ