Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і пливе в повітрі. Здається, не буде йому кінця й краю. Він відносить нас усе далі й далі, все далі! А потім його поглинає ніч, назавжди. Ось це і є щастя.

      Ми помовчали.

      Урешті я запитав досить бадьорим тоном:

      – Хотів би знати вашу думку, чому всі шлюби нещасливі? Принаймні більшість! Що ви мені на це скажете?

      – Я? Нічого! Анічогісінько! Це факт! Але людина, якій самій так ведеться, приймає цей факт як належне, не замислюючись і не опираючись, людина – створіння слабке, завжди слабке. Я вважаю, що треба нести свій тягар, сприймати свою долю як неминучість, визначеність, як даність нам природою, сприймати так, як, скажімо, зиму або ніч, або смерть. Чому шлюби мають бути неминуче нещасливі? Чи є це – ви ж розумієте мене – неминучість, правило, чи – якщо можна так висловитися – це закон природи?

      Чоловік говорив із пристрастю вченого, який розтлумачує свій предмет. Він, очевидно, досконало знав свій фах, але в погляді його не було й натяку на серйозність, натомість – люб’язна цікавість.

      – Що ж робить більшість шлюбів нещасливими? – повторив він знову. – Чи розумієте ви мене, брате?

      Я щось відказав, як то, звичайно, говориться у таких випадках. Він не дослухав мене, вибачився й вів свою розповідь далі.

      – Даруйте, але цього ви набралися з німецьких книжок. Так-так. Ви полюбляєте їх читати, охоче вірю. Я також. Власне, з них і набираєшся всяких ідей і сентенцій – ви ж розумієте мене? – на кшталт «своєї жінки мені було замало» або ж «вона мене не розуміла» і «як жахливо, коли не знаходиш порозуміння», а я такий незвичайний чоловік, і такому оригіналові, як я, властиві цілком оригінальні думки й небуденні поняття, я такий розчарований і ніяк не можу знайти жінки, яка б мене зрозуміла, ось і шукаю далі свою мрію – усе це – вигадка, усе це – брехня! Та й узагалі, любий мій друже, чи ви помітили, що кожна людина, власне кажучи, є брехуном? Тільки діляться брехуни на два види – на матеріалістів, які дурять інших (так їх називають у книжках), та ідеалістів – так їх називають німці, – ці обдурюють самі себе.

      Зізнаюся, що цей чоловік цікавив мене дедалі більше.

      Він випив ще чарку токаю, і його вже понесло. Очі блукали, язик у роті теж заблукав, а слова лилися потоком.

      – Ну, то що ж, пане, робить шлюб нещасливим? – спитав він і поклав свою руку на моє плече так, ніби хотів пригорнути мене до свого серця. – Можете собі уявити… діти!

      Я був приголомшений.

      – Але, друже, – сказав я, – погляньте на цього єврея, який ледве животіє, та на його жінку. Хіба ж би не розбіглися вони один від одного, як скажені пси, якби не діти та не любов до них?

      Чоловік завзято закивав головою і підняв руку, ніби збирався мене благословити.

      – Усе це так, усе це так, брате. Тільки це їх тримає, тільки це! Але вислухайте мою історію. Я був таким собі, як би то вам сказати, глупаком! Я боявся жінок. От біля коней я почувався чоловіком. Або ж коли брав у руки рушницю і йшов у поле, у ліс чи в гори. Я зовсім не СКАЧАТЬ