Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Багато наслухався я й про інші дива. Всього й не пригадати, – закінчив він.

      – Але ж то католицький образ? – запитала Зоня.

      – Католицький.

      – Мені цікаво, – відізвався знову Василь, – чи Вона і людям іншої віри допомагає, наприклад, православним?

      – Того не знаю, – гість стенув плечима, – але так думаю, аби тільки чоловік був добрий, то кожному допоможе.

      – Аби, звісна річ, християнин, – гнівно поправила його мати Агата. – Ти ж не скажеш, що допомогла б жидові!

      – Жидові? – забасив рудий наймит, який до цього сидів мовчки. – На єврея Вона ще б і холеру наслала. І такий результат.

      Він голосно засміявся й ударив себе об коліна.

      Старий Прокіп устав і перехрестився. Це послугувало сигналом для решти. Жінки заходилися мити посуд. Чоловіки, окрім Василя, який залишився при столі, вийшли надвір. Мельник запалив люльку, після чого приніс собі кожуха, розстелив його під кленом на траві та приліг, щоб задрімати після ситного обіду.

      – Я тут робочим служу, – розпочав розмову рудий, звертаючись до прибульця, який сидів поряд. – Вже шостий рік служу. Добрий млин. А ти за фахом ким будеш?

      – Я без фаху. Різну роботу знаю…

      – Якби лишився на ніч, а вранці захотів би, то, якщо на слюсарстві знаєшся, то відремонтуєш мені револьвер. Його заїло, і курок не зводиться. Чортяка якийсь уселився в нього.

      – Я просився на нічліг; дозволили, то й переночую. А вранці охоче подивлюся. Трохи вмію слюсарювати.

      – То я тобі подякую.

      – А не треба. І так за гостинність я хотів би розплатитися. Добрі це люди.

      Наймит підтвердив. Люди щирі, нічим їх докорити не можна. Старий вимогливий і суворий, але справедливий. Останнього гроша з людини не здере і останнього поту не витисне. Хоч і говорили про нього, що рідного брата з торбами пустив і що той його дітей прокляв. Але не відомо, як там було, бо було це давно. Більш як сорок літ тому. А щодо прокляття, то, може, й було, бо з дітьми Прокопові не пощастило. Найстарший син втопився, середній на війні загинув. Після нього тільки залишилася вдова, та ж, власне, Зоня, що то з бідних була, то вже й після смерті чоловіка у свекрів лишилася. Здорова баба і молода ще. Не одну дівку за пояс заткне. Стара Агата її не любить. Чіпляється. Були різні причини, але тепер… Навіть із Ольгою – майстринею, дочкою Прокопа, помирились. Тільки стара більш завзята. А Ольга також добра баба. Зла нікому не бажає…

      – Вчора несу сіно до хліва, а вона корову доїть. І каже: «Слухай, Віталісе, тобі давно вже пора женитись». А мене сміх розбирає. Де мені женитися. То й кажу: «Хіба з тобою, Ольго». Я знаю, що вона того вчителя з Бертран уподобала. То вишкірила зуби й каже: «Тобі, – каже, – Віталісе, не я у голові. Тобі б Зоня, – каже, – вдова ліпша від мене».

      Наймит засміявся, сплюнув і додав:

      – Такі ось у неї жарти. От, бабські справи.

      Тим часом і жінки вийшли на повітря. Ольга із Зонею святково вбрані. Виявилося, що йдуть у Бертран на вечірку. Мала Наталка покрутилась і стала біля гостя.

      – А ти нашого Ванька СКАЧАТЬ