Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      На обличчі Беати виступив рум’янець.

      – І це ти говориш, Янку?! – закричала Беата, не приховуючи обурення.

      До цього часу протягом п’яти років вони жодного разу навіть пів натяком не згадували про професора. П’ять років тому він наказав їй навіть білизну і одяг Маріоли відіслати до якогось притулку для бідних дітей.

      Окша опустив погляд.

      – Я не маю права прирікати її на злидні.

      – А я не маю права простягати руку по його гроші. Сто разів, тисячу разів воліла б померти. Ніколи, чуєш, Янку, ніколи!

      – Добре, не треба більше говорити про це. Але бачиш, якби я не помирав… Коли думав, що помру, страх охоплював мене, що станеться з вами…

      – Я вмію шити, вишивати, можу давати уроки… Все, аби тільки не те… Подумай, із якими очима я мала б прийти до його спадкоємців із вимогами, я, яку вони… мають право вважати винуватцем його смерті. А зрештою, Янку, для чого ми про це говоримо? Ти, дякувати Богові, почуваєшся здоровим, і все піде якнайкраще.

      – Авжеж, кохана, авжеж, – притулив обличчя до її руки.

      – Ну от! – зарум’янилася вона. – А тепер мусиш постаратися заснути. Вже пізно.

      – Добре. Я вже трохи сонний.

      – На добраніч, любий, добраніч. Сон додасть тобі сили.

      – На добраніч, щастя моє.

      Прикрила лампу, лягла на софі й накрилася пледом. Через п’ятнадцять хвилин пригадала, що мусить дати на ніч краплі.

      Встала, відрахувала двадцять крапель ліків, які пахнули креозотом, долила води і нахилилася над хворим.

      – Янку, – напівголосно озвалася вона, – потрібно випити ліки.

      Він не прокинувся. Делікатно торкнулася його плеча і схилилася над ним.

      Тоді побачила, що у нього відкриті очі.

      Він був мертвий.

      Розділ V

      На півдорозі між Радолішками і Нескупою з незапам’ятних часів стояв водяний млин, колишня власність монахів-василіан із монастиря у Віцкунах, заснований ними ж за часів короля Баторія. Млин тепер належав Прокопові Шапелю, якого всі звали по-білоруськи Прокопом Мельником.

      Земля довкола не була ані надто багата, ані надто родюча, от така собі житньо-картопляна та переважно належала дрібній шляхті й селянам, але жита Прокопові молоти не бракувало, бо ніякої конкуренції довкола у нього не було, незважаючи на вітряк у литовському селі Бервінтах, що лежало звідси на відстані п’яти кілометрів. Їхнього млина на вісімдесят хат не вистачало, бо литовці вирізнялися винятковою господарністю і не один з них із п’яти десятин трафив зібрати більше, ніж білоруський господар із семи чи восьми.

      Так само було і в Нескупій. Тут сиділи москалі-старообрядці, що сюди з Росії колись прийшли. Хлопи всі великі, здорові, працьовиті, для них не було дивиною від сходу до заходу ходити за плугом, а орати так глибоко, що й у Бервінтах так не орали.

      У Радолішках же, як то у кожному містечку, були єврейчики, які у незначних кількостях СКАЧАТЬ