Машина часу. Герберт Уэллс

Чтение книги онлайн.

      Був тоді кінець літа, у пресі затишок, – отож відомий видавець, двоюрідний брат тимчасового лаборанта Моро, вирішив хоч цим схвилювати громадську думку. Вже не вперше ця сама «громадська опінія» повставала супроти експериментальних досліджень. Доктора Моро просто вигнали з країни. Може, так і слід було зробити, тільки ж надто вже благенька підтримка його з боку інших експериментаторів, а так само й те, що мало не всі вчені колеги позрікалися його, – все це заслуговувало найтяжчого осуду. Щоправда, деякі з його дослідів – коли вірити звітові журналіста, – були занадто жорстокі. Та проте йому, можливо, й пощастило б дійти миру з громадськістю, якби він припинив свої дослідження, тільки ж він не пристав на те. Зрештою так би вчинила більшість людей, що вже скуштувала чару дослідництва. До того ж він не мав родини, – отже, міг діяти, як йому заманеться.

      Я впевнювався, що це був саме той Моро. Все свідчило на користь такої думки. Я збагнув тепер, для чого було привезено пуму та інших тварин, що потрапили з рештою багажу до загорожі, і зрозумів, що означає той дивний, невиразний, ледве знайомий запах, який досі мені тільки підсвідомо вчувався. Це був антисептичний запах операційної кімнати. Я почув, як десь за стіною закричала пума; заскавулів собака, так наче його били.

      Але певно, що для людини, тим паче, коли вона цікавиться наукою, вівісекція не є настільки жахливою, щоб її аж так утаємничувати! Думки мої нараз перестрибнули на інше, і знову постав переді мною служник Монтгомері, його гострі вуха й очі, що світилися в темряві. Я споглядав простерту перед моїм зором зелену морську далечінь, яка пінилась під легким вітерцем, і неймовірні події останніх днів спливали одна за одною в моїй пам’яті.

      Що воно все це означає? Ця замкнута загорожа на пустельному острові, цей відомий вівісектор і ці скалічені та спотворені люди?

      VIII. КРИК ПУМИ

      Десь близько години дня мої думки й підозри були обірвані приходом Монтгомері. Його дивний служник, що ввійшов за ним, приніс на таці хліб, якісь овочі та ще щось їстівне, пляшку віскі, кухоль води, три склянки й три ножі. Я скоса зиркнув на це чудне створіння й побачив, що воно спостерігає за мною своїми на диво метушливими очима. Монтгомері сказав, що пополуднує разом зі мною; Моро ж не прийде, бо не має часу.

      – Моро? – запитав я. – Це ім’я мені знайоме.

      – Сто чортів! – вигукнув він. – Який же я осел, що прохопився перед вами! Треба ж було подумати! Ну, та дарма. Це вам буде ниткою до з’ясування наших таємниць. Ви п’єте віскі?

      – Дякую, я не вживаю спиртного.

      – Я б теж хотів… Та після бійки кулаками не махають! Оця клята штука й загнала мене сюди. Вона та ще одна туманна ніч. Тоді мені видалася щастям пропозиція Моро поїхати з ним. Дивна річ…

      – Монтгомері, – раптом випалив я, коли служник причинив за собою двері, – чому в нього такі гострі вуха?

СКАЧАТЬ