Машина часу. Герберт Уэллс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дуже прикро, містере Прендіку, що ми змушені так утаємничуватися, але ж не забувайте, що ви тут – непроханий гість. Наше маленьке господарство має свої секрети, щось на зразок кімнати Синьої Бороди. Насправді тут немає нічого страшного для людей із здоровим глуздом. Одначе, доки ми не знаємо вас ближче…

      – Певна річ, – відповів я, – тільки дурень міг би прогніватись на брак вашої довіри.

      На його суворому обличчі з’явилася ледь помітна посмішка, – люди цього похмурого типу посміхаються самими куточками уст, – і він вклонився на знак вдячності.

      Ми пройшли повз головний вхід до загорожі. Це була велика дерев’яна, кута залізом брама під замком. Біля неї лежала купа багажу з баркаса. Край загорожі були двері, яких я не помітив раніше. Старий витяг із своєї засмальцьованої синьої куртки в’язку ключів, відімкнув ті двері й зайшов усередину. Оці ключі, це ретельне замикання дверей навіть тоді, коли вони були в нього на очах, – аж надто мене вразили.

      Я ввійшов за ним у маленьку, хоча вбого, та затишно опоряджену кімнатку; її внутрішні двері, що вели на бруко-ване подвір’я, були відчинені. Монтгомері відразу ж їх замкнув. У темному кутку кімнати висів гамак. Невеличке без скла віконце з залізними ґратами виходило на море.

      Старий сказав, що ця кімната буде моїм житлом. Внутрішні двері, що їх «про всяк випадок» він замкне ще з того боку, не дадуть мені потрапити у двір. Він показав на зручний шезлонг перед вікном та на цілу полицю книг біля гамака. Це були здебільшого праці із хірургії та видання грецьких і латинських класиків, мову яких я ледве розумів. Вийшов старий надвірними дверима, – певно, не бажаючи вдруге відчиняти внутрішні.

      – Звичайно ми тут їмо, – повідомив Монтгомері, а потім, ніби відчувши несподіваний сумнів, квапливо подався за старим.

      – Моро! – почув я його голос.

      Спершу це ім’я пропустив я повз увагу, та коли почав гортати книжки з полиці, у мене майнула думка: де я чув ім’я «Моро» раніше?

      Я сів перед вікном, дістав сухарі, що залишилися в мене, і став зі смаком жувати їх. «Моро»?

      Кинувши погляд у вікно, я побачив одного з тих дивних людей у білому, котрий саме ніс від берега якийсь ящик. Незабаром він зник за вікном. Тоді я почув, як позад мене в замку клацнув ключ. Далі з-за внутрішніх дверей долинув гамір, що здійняли хорти, приведені в двір. Вони й не гавкали, тільки гарчали й пирхали. Чути було метушливий тупіт їхніх лап і голос Монтгомері, який заспокоював собак.

      Мене вражала таємничість, якою оточили себе ці двоє людей, і я задумався й про них, і про ім’я «Моро», що звідкись було мені знайоме. Але людська пам’ять дуже примхлива, і я ніяк не міг пригадати, де й за яких обставин я чув його. Потім думки мої перейшли на незбагненну химерність того спотвореного чоловіка, що, обмотаний у біле, повертався від баркаса. Ніколи не бачив я такої ходи, таких чудних рухів, як у нього. Жоден із цих людей, – я пам’ятаю, – не озивався до мене, хоч я помітив, що більшість із них поглядала в мій бік, – але якось дивно, наче крадькома, і зовсім не тим відвертим поглядом, СКАЧАТЬ