Щось більше за нас. Владимир Винниченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ні! Годі думати, треба бути твердим! Він зараз їде додому, одягається і йде до Галі. Тільки не треба поки що матері говорити, бо… Словом, не треба поки що…

      І наче боячись, щоб не пройшов цей чудовий настрій, щоб не вернулись усякі «малодушні» думки, він піймав стриноженого коня, загнуздав, сів, гикнув і вихором полетів додому. Одягшись у широкі сині штани, в червоний козацький жупан, насунувши набакир сиву, високу, теж козацьку, з червоним верхом шапку, нікому нічого не говорячи, пішов він веселий, радісний на село. Сонце вже почало наближатися на полудень. На селі було тихо-тихо, тільки де-не-де вилетить на тин півень, кукурікне, гордо озирнеться навкруги і знов заховається за тин. Коло інших хат сиділи в холодку жінки, обложені дітьми, іноді вилітав відкілясь із берега регіт, пісня, але зараз же й змовкало: в пилу на дорозі купались і тріпались горобці, грались у хаток купками діти. Вася радісно й весело дивився навкруги, уклонявся жінкам, сміявся з півня, обминав горобців, жаліючи спугнуть їх, і ледве здержував бажання обняти й перецілувати всіх діток замурзаних, забрьоханих, замацапурених. І таки не здержався, підійшов до однієї купки, взяв маленького в одній сорочечці хлопчика, посадив собі на руки і спитав:

      – Як тебе звать? Га?

      Дітки при такій оказії спершу, звісно, хотіли махнути, хто куди попаде, далі декотрі вже роззявили роти, щоб заплакати як слід від такої образи, хоча вже бігти роздумали, а ще далі (побачивши, що особливої біди для них ніби нема) трохи позаспокоювались і почали навіть роздивлятись на чудернацького дядька. Посаджений же на руки, як розчинив рота й очі, похолонувши від страшенного жаху, так і зостався, дивлячись прямо в рот Васі.

      – Як його звуть? – спитав Вася у купки, бачачи, що рот і очі хлопця не думають ізмінятися.

      Дітки мовчали, то подивляючись одно на одного, то посміхаючись соромливо, то збираючись плакати.

      – Хіба ви німці, що мовчите? – ласкаво засміявся Вася.

      Дітки мовчали.

      – Ви німці, чи хто такі? Може, євреї?

      – Ні, ми не євреї, – промовив один хлопчик і скоса глянув на Васю.

      – А хто ж ви такі? Турки? Руські?

      – Ні, ми не руські й не турки, – вже трохи сміливіше одвітив хлопчик.

      – А хто ж ви?

      – Ми граблівці.

      – Як граблівці? А тут же й євреї живуть, то й вони ж граблівці?

      – Ні, вони не граблівці, вони граблівські євреї! А ми граблівці!..

      – Хм! Он як! А ви ж що робите? Граєтесь? У чого ж ви граєтесь?

      – У лавушників! – засміявся вже хлопчик, причому декотрі із купки теж засміялись і почали поглядати позад себе.

      – Що там? – зацікавився Вася.

      Дітки розступились, і Вася побачив клуночки з бумаги, в котрих насипаний був пил. Як то по торгівлі, клуночки були різні – й великі, й малі, і не дуже великі, й не дуже малі. Вася засміявся і спитав:

      – А СКАЧАТЬ