Смок Беллю. Смок і Шорті. Джек Лондон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я буду до цього привчатися. Навчаються ж люди ходити на кодолі та робити фокуси. Я почну з п’ятдесяти.

      Він почав і, весело сміючись, побіг підтюпцем уздовж шляху. Скинувши мішок на першому привалі, він повернувся назад. Це було легше, ніж він думав. Проте дві милі вже стерли тоненький покрівець його сили й оголили кволість, що ховалась під ним. Його другий пакунок важив шістдесят п’ять фунтів. Це було набагато важче, і він уже не біг. Кілька разів, наслідуючи звичай усіх носіїв, він сідав на землю, спираючись пакунком на скелю або на пень. За третім пакунком він зробився зовсім сміливий: підв’язав ременями дев’яностоп’ятифунтовий мішок із бобами і вирушив. Пройшовши сто ярдів, став себе почувати знесиленим. Сів і обтер піт з обличчя.

      – Невеличкі переходи і невеличкі відпочинки, – пробубонів він. – Так буде ліпше.

      Іноді він не міг зробити й сотні ярдів, і щоразу з великим зусиллям спинався на ноги для другого невеликого переходу. Його пакунок виразно важчав. Він засапався, і з нього струмками стікав піт. Не пройшовши й чверть милі, зідрав із себе вовняну сорочку і почепив її на дерево. Трохи далі скинув свого капелюха. Доходячи пів милі, він гадав, що йому кінець прийшов. Ніколи у своєму житті він не напружував так своїх сил і знав, що тут йому край. Коли сів віддихати, його уважний погляд спинився на величезному пістолі та важкому поясі з патронами.

      – Десятифунтове опудало! – глузливо посміхнувся він, відстібуючи пояса.

      Не потурбувався навіть повісити це на дерево, а шпурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв проплив повз нього, він помітив, що й інші «чечако» почали кидати свої пістолі.

      Його невеличкі переходи все меншали. Часом він не міг проволоктися більше, як сто футів, і тоді зловісні удари серця, що віддавалися у вухах та колінах, що тремтіли від знесилля, примушували його відпочивати. А відпочинки раз у раз більшали. Проте розум його працював. Перенесення було двадцять вісім миль, і воно займало так багато днів. І все ж таки, як-не-як, а це була найлегша частина дороги.

      – Почекайте, як дістанетеся до Чількута, – казали йому інші, коли вони, спочиваючи, розмовляли, – то там дряпатиметесь і руками, і ногами.

      – Не буде ніякого Чількута, – відповів Кіт. – Принаймні для мене. Ще задовго до того я спочиватиму в моїй маленькій домовині під мохом.

      Він підковзнувся, і страшне зусилля утриматися на ногах злякало його. Він відчув, наче щось у середині йому відірвалося.

      – Якщо я впаду з цією поклажею на спині, я пропав, – сказав він одному носієві.

      – Це ще нічого, – була відповідь. – Почекайте, ще попадете до Каньйону. Вам треба буде переходити через бурхливий потік по шістдесятифутовій сосні. Нема ні кодол, що за них можна було б триматися, нічогісінько. А вода клекоче, а дерево угинається під вашими ногами. Як упадете там із поклажею, то не визволитеся з ременів. Так і потонете.

      – Добра мені потіха, – відповів він, але був такий знесилений, що зрозумів ледве половину того, що чув.

      – Там СКАЧАТЬ