Довбуш. Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і вночі людськими селищами, там дівчина може йти в ліс і не прийде їй в голову, що хтось зможе її зневажити.

      Там існує й така молитва, де просить чоловік устерегти його… від «людської ненависті, від устиду й сорому». У культурних людей немає такої молитви. Стиду й сорому їм нічого боятися, бо вони їх не знають; що ж до людської ненависті, то культурні люди, як отой середньовічний рицар, пишуть на своєму прапорі: «Нехай ненавидять – аби боялися».

      Далі молиться Лукєн у вечірній тьмі під безконечним куполом неба з розбризканими зірками, в диханні полонин… Далі говорить свою прекрасну молитву. Не вигадана вона ні попами, ні соборами, се тільки пошана до того вищого й вічного, що є в людині, але зособлюється й переноситься назовні. Прости мене, каже, Боже, що я так мало мислю про других людей, особливо про тих померлих уже людей, які «в огнях погоріли, по водах си потопили, шо плаями убійники вбили, у праці, у вітру задушили»… За них треба особливо згадувати, бо про них же ніхто не знає, ніхто добрим словом молитви не скрасить їх гіркої долі. І Лукєн молиться за них як член вселюдського вічного колективу, який об'єднує в одну сім'ю не тільки тих, хто випадково живе у цей же час, а загалом усіх: і тих, що віджили своє й пішли геть, і тих, що не приходили ще, не народилися. Се було Лукєнове «Посланіє до мертвих, і живих, і ненарожденних», але не земляків тільки, а всіх людей.

      Висока і велика твоя молитва, Лукєне.

      – …Господи, їх оборони… Николаю свєтий – їх вірєтуй…

      І це не крик істерика, не вибух екстазу, що з екстазом і гасне, – це тиха, щоденна, буденна молитва. Це сама суть благородного в суті єства людського. А закінчує Лукєн свою величнопросту мелодію-молитву таким могутнім акордом, після якого якби дійсно сказати горі: «Зрушся!» – вона зрушилася б.

      – …Боже прийми… Боже схвали… Не сам собою, а з Пречистойов свєтою. Боже! Дай шєстє і розум добрий усім людєм та й мені.

      Щастя і розум добрий! Що можна побажати краще? Усім людям – і в тім числі й мені. Тільки в тім числі. Се не молитва «праведника» – дай мені Царство Небесне, а іншим хоч і не давай. Убережи мене від усього лихого, а іншими не турбуй собі голови. Взагалі піклуйся лише мною, май на увазі лише мене, бо я найважливіший і найдорожчий, я найвартіший. Я ж і свічки тобі ставлю, і пожертвував для тебе тим, отим і ще й он тим. А ти мене за це нагороди з відсотками і за мої уступки в земних конечних благах нагороди мене небесними вічними.

      І нічого з того нема у Лукєна в його молитві. О, скільки ж вища вона християнської…

      Лукєн скінчив. Смачно позіхнув і почав чухатися. Олекса сидів на постелі, все так же узявши коліна в руки. Чи розумів він усю красу, усю велич сієї вечірньої молитви гірського пастуха? Свідомістю, може, ні так, як і Лукєн. Але хто ж створив цю молитву, як не такий же Лукєн і такий Олекса? Тому вони й розуміли, але не свідомістю, а суттю своєю цілою, усім своїм єством, що було одно і з цією молитвою, і з оцими горами, з цією природою, вічністю, зорями і всім простором всесвіту.

СКАЧАТЬ